Та вона не принизила ні себе, ні Джорджа Огастеса в очах родини Гартлі. Вона розрахувала — й цілком резонно,— що він відразу прилетить за нею зі страху перед тим, «що скажуть люди». Отож вона послала татусеві й матусі телеграму, що приїде на кілька днів погостювати (а вони були вже звичні до її несподіваних вихваток), а Джорджу Огастесові зоставила на туалетному столику в спальні записку — трагічну записку, закрапану справжніми, непідробленими слізьми. Додому привезла кілька дешевеньких подаруночків і так добре грала свою роль, що спочатку навіть у матусі Гартлі виникла тільки дуже невиразна підозра: щось тут, мовляв, не так.
Згуртована любов’ю родина в Шеффілді трохи злякалась, коли Ізабелла не повернулась до підобідку; але всіх охопив справжній переляк — а любу матінку несамовита лють,— коли Джордж Огастес Знайшов Ізабеллину записку й сказав, що там написано.
— Треба негайно розшукати її й вернути,— рішуче заявила люба матінка, вже зачувши запах крові.— Вона зганьбила себе, чоловіка й усю родину. Я давно помічала, що вона молиться з нами неуважно. Треба її провчити як слід. У недобру годину Огастес одружився з нерівнею. Хай же тепер їде й забере її з тієї вульгарної міщанської родини... Подумати лишень, що наш синочок потрапив у таке аморальне оточення.
— А що як вона звідти не поїде? — озвався любий батечко: він стільки натерпівся за все життя від любої матінки, що тепер співчував Ізабеллі.
— Треба її примусити! — відказала люба матінка.— Огастесе! Ти повинен виконати свій обов’язок і утвердити свій авторитет у подружжі. Їдь по неї сьогодні ж!
— Але що скажуть люди? — промимрив пригнічений Джордж Огастес.
Від цих фатальних слів навіть на обличчі любої матінки, поблідлому за півсотні років притаєної злості й лихої вдачі, проступила краска. Що скажуть люди? Що скажуть люди?! Справді, що? Що скаже священик? Що скаже місіс Стендіш? А місіс Грегорі? А міс Стінт, що має дядька, теж священика? А кузина Джоун? Адже в неї око, як у шуліки, а нюх на скандали та на всяке смердюче паскудство гостріший, ніж у зголоднілого кондора з Анд! Що вони скажуть? Ну звісно, що молода місіс Вінтерборн утекла з залізничним кондуктором Великої Західної. Скажуть, що малий Джордж виявився на чверть чорношкірим унаслідок тривалого перебування капітана Гартлі з дружиною у Вест-Індії; а через те, мовляв, молодшу місіс Вінтерборн із дитиною і хутенько відіслали чимдалі від дому. Скажуть, що в родині Вінтерборнів з’явилась «жахлива хвороба» і що Ізабелла втекла від них із зараженою дитиною. Казатимуть також речі, ближчі до правди, а тому ще дошкульніші. Казатимуть, що Ізабелла вже не могла витерпіти знущань любої матінки і тому втекла — з коханцем чи й сама. Казатимуть, що Джордж Огастес неспроможен утримувати родину і що Ізабеллі остогидло його байдикування та всі оті дурні книжки. Казатимуть... та чого лишень не казатимуть! А Вінтерборни, єдині серед усього людства, були дуже чутливі до того, «що скажуть люди».
Тож коли Джордж Огастес пригнічено спитав: «А що скажуть люди?» — навіть грізне військо тосканське, тобто люба матінка, на мить принишкла. Але скоро незламний дух (той самий, що прославив Британську імперію) повстав знову, і люба матінка, уклавши план походу, почала віддавати накази, такі точні і ясні, що в неї не вадило б повчитися всім командирам бригад, батальйонів, рот і взводів. Служниць треба негайно повідомити, що молоду господиню несподівано викликали до Кенту, бо її батько захворів. Так і зробили, причому негайно, але ця воєнна хитрість особливого успіху не мала, оскільки служниці з невимовною радістю підслухували за дверима ту розмову у вітальні. Потім люба матінка поклала собі, що того ж таки дня провідає найшановніших сусідів і всім їм ніби між іншим скаже, що «наша Ізабелла» мусила несподівано... і т. д.; а потім недбало додасть, що сьогодні важливі справи не дозволяють її синові покинути Шеффілд, але завтра зранку він теж поїде слідом за дружиною — «адже вони так люблять одне одного, і невістка насилу вмовила Джорджа Огастеса затриматись на день заради справ і відпустити її поки що саму». Ну, а завтра вранці Джордж Огастес таки вирушить до патріархального Кенту й привезе Ізабеллу додому, ніби чоловік тихої Грізельди чи ще який герой роману.
Все було виконане точно за планом — крім одного досить поважного пункту. Коли Джордж Огастес несподіваним гостем увійшов у дім Гартлі під час галасливого й багатолюдного суботнього обіду (смажений свинячий окіст, квасоля, картопля, яблучна підлива й фруктовий пудинг, але цього разу без пива), його там зустріла аж ніяк не тиха Грізельда. І за ту його вельми запальну й сердиту Грізельду горою стала вся її сердита родина, що вже випитала в неї,— а вона ж була не дуже потайна вдачею,— якусь частину правди. Родина Гартлі просто до нестями розлютилась від того, що Джордж Огастес зовсім не багатій. А як він їх обморочив! Як спокушав Ізабеллу своїми шоколадками по півтора шилінга за фунт! А з якою пісною, осудливою міною вислухувала люба матінка невинні жартики капітана Гартлі про їхнє життя в Індії, про якогось там зуха (ге-ге!) та якихось там тубілок (хе-хе!). А як занудно вихвалявся любий батечко своїм портвейном шістдесят четвертого року та своїми подорожами до Парижа й на поле Ватерлоо! І вони, Гартлі, витерпіли все це приниження, а тепер виявляється, що Джордж Огастес зовсім не багатій! Страхіття, просто страхіття!