Отож коли Джордж, наполовину розгубивши дорогою потужні блискавиці, якими спорядила його люба матінка, з’явився на той бенкет круг свинячого окоста, він зразу побачив, що виконати своє завдання йому буде не так легко, як він гадав.
Татусь і матуся Гартлі зустріли його дуже стримано й не дуже чемно, і стільки юних Гартлі втупили в нього круглі з цікавості очі, що Джорджеві здавалось, ніби за його відчайдушною боротьбою з твердим і несмачним шматком свинини, який йому попався (чи, власне, був умисно покладений), стежать докірливими очима всі діти та підлітки світу.
Чи варто ще говорити, що Ізабелла зі своєю родиною вщент розгромила Джорджа Огастеса, як розгромив би його кожен, хто б знайшов у собі дрібку сміливості й крихту характеру.
І він капітулював.
На зовсім не почесних умовах.
Він перепросив Ізабеллу.
І матусю Гартлі.
І капітана Гартлі.
Умови укладеного перемир’я були такі:
Джордж Огастес здається беззастережно, переможницею лишається Ізабелла.
Вона ніколи не вернеться в дім любої матінки і взагалі до Шеффілда.
Вони наймуть будиночок у патріархальному Кенті, недалеко від родини Гартлі.
Джордж Огастес поїде до Шеффілда і перевезе до патріархального Кенту своїх укоханих естетів і всі меблі, які зуміє випросити в батька й матері.
Джорджу Огастесові зроблено поступку: йому дозволяється «віддаватись літературі» — поки що. Та коли література ближчим часом не виявиться рентабельною,— а той час має визначити Ізабелла й інші високі договірні сторони,— йому доведеться ретельніше взятись за адвокатську практику й більше заробляти нею.
А якщо це в нього не вийде, хай начувається: Ізабелла через суд стягне з нього кошти на утримання себе й дитини.
Скріплено підписами й печатками і оголошено за квартою східно-кентського світлого пива.
Бідолаха Джордж Огастес! Круг нього вже змикались мури в’язниці, а він і гадки про те не мав. Йому добряче перепало від любої матінки, коли він, підібгавши хвоста, вернувся додому сам, без Ізабелли, і заявив, що вони вирішили найняти будиночок у патріархальному Кенті й... «віддатись літературі». При слові «література» люба матінка пирхнула:
— А хто, цікаво, буде платити пралі?
Сповнений любові та всепрощення, Джордж Огастес пустив повз вуха цю шпильку — тим більше, що не знав, чим відповісти на неї.
Порятував його знову ж любий батечко. Він віддав Джорджу Огастесові стільки меблів, скільки посмів, і ще подарував п’ятдесят фунтів, яких не мав. А Балбері добув для Джорджа Огастеса замовлення на статтю під назвою «Друзі Лоренцо Пишного» — і ще одну: «Мої прогулянки по Флоренції». Балбері також порадив Джорджу Огастесові написати книжку — або «Історію занепаду й загибелі Флорентійської республіки», або роман на вельми оригінальну тему — про Савонаролу. На додачу той-таки Балбері дав йому рекомендаційного листа до одного з тих заповзятих молодих видавців, які знов і знов вигулькують у Лондоні, щоб скорити світ благородними й високими творіннями, а через рік-два неодмінно кінчають свою кар’єру банкрутством і судом, лишивши за собою сумний слід несплачених рахунків, розчарованих авторів і занапащених репутацій.
Таким чином, Джордж Огастес оселився як письменник у патріархальному Кенті, де Ізабелла найняла прегарний невеличкий будиночок.
(Побачили б ви, які «артистичні» краватки носив Джордж Огастес, поки був письменником! Приголомшливе враження!)
А втім, будьмо, справедливі: Джордж Огастес справді працював три години на день, як усі великі письменники,— він писав. Писав статті, писав оповідання, розпочав «Занепад і загибель Флорентійської республіки» й моторошний роман про Савонаролу, який починався словами: «Одної буремної ночі 14... року на майдані Синьорії у Флоренції можна було побачити дві постаті в чорних плащах; вони йшли через майдан від Ор-Сан-Мікеле до приватної резиденції Лоренцо Пишного, відомої в наші дні під назвою палаццо Строцці».