На зміну уповільненому, самовдоволеному плину «вікторіанського» життя прийшла доба потрясінь і різких поворотів в історичному розвитку. Разом з королевою Вікторією Великобританія поховала і свою могутність. На порозі стояло XX століття. Воно диктувало свої ритми, швидкі й безжалісні, ритми економічної й політичної конкуренції, ритми війни, що заполонили не тільки Англію, а й весь Західний світ. Нова дійсність спричинила злам у світогляді буржуазного інтелігента (чи то англійця, чи американця, чи німця), вона вимагала нового осмислення життя, нетрадиційних форм відображення, втілення незнаного, раніше досвіду. Кожен ішов своїм шляхом, а в результаті виявилося, що творчі експерименти І. Во, О. Хакслі, Е. Хемінгуея, Ф. С. Фіцджеральда багато в чому збігаються.
Сам Р. Олдінгтон називає «Смерть героя» — «романом-джазом» і цим перекидає місток до творчості Ф. С. Фіцджеральда, який перший виявив визначальні риси «доби джазу» і відтворив їх у своїй прозі. Джаз — це неоднорідне музичне явище, його історія розпадається на декілька періодів, які мають свої характерні ознаки. В часи Р. Олдінгтона джаз переживав пору свого дитинства. Тепер цей різновид джазу називається традиційним. В основному його визначають дві риси: імпровізація та швидка зміна ритму, яка, в свою чергу, не дозволяє музиці бути гармонійною, порушує її лад. Імпровізація є й у «Смерті героя», так само як і різкі контрасти, і швидка зміна тону, калейдоскопічність сцен і подій.
В романі п’ятеро його учасників — оповідач, батько й мати Джорджа, його жінка й коханка — виконують кожне свою «імпровізацію» на тему, що її пропонує Р. Олдінгтон,— «смерть героя». Таку назву має третя частина дванадцятої сонати Бетховена — жалобний марш на смерть героя. Для автора й оповідача тема безумовно трагічна. Поєднання «джазового ритму» з високим пафосом класичного твору дозволяє письменникові майстерно й точно відтворити особливу атмосферу трагічного, розірваного й негармонійного буття «втраченого покоління». Інші персонажі, ведучи свою музичну партію, перетворюють жалобний марш на «легку» музику. Їхнє ставлення до головної події роману сприяє їх сатиричному, відразливо-комічному освітленню.
Кожна з частин роману має назву, яка є відповідним музичним терміном і передає темп, але не оповіді як такої, а скоріше темп психічного відчуття оповідачем плину часу, який то розтягується (на війні), то навпаки — ущільнюється («вікторіанська» Англія), залежно від подій і самопочуття персонажів.
Пролог має назву «Allegretto», що означає: «помірно-швидко». В цій невеличкій частині твору йдеться про те, як реагували на звістку про «геройську» смерть Джорджа його рідні та близькі. Уже тут (як і належить прологові) намічені «больові точки» оповіді, виведені на спеку основні учасники трагічного фарсу, в загальних рисах окреслена доля головного героя, оскільки читач повинен, за задумом автора, не стільки стежити за розвитком подій, скільки замислитися над причинами того, що сталося з Джорджем і його ровесниками. Зміст роману, сконцентрований у пролозі, виявляється тією самою темою, яку будуть варіювати персонажі в трьох частинах роману.
Особливу увагу привертає подружжя Вінтерборнів, яким оповідач роздає характеристики, неначе ляпаси. Ось перший опис тихого й лагідного батечка Вінтерборна: «...егоїстичний альтруїст (тобто завжди схильний хвалити себе за те, що зрікся чогось такого, чого боявся або не хотів), він мав особливий хист нівечити життя тим, хто його оточував. Просто диво, скільки непоправного лиха може накоїти добра по суті людина... Він знівечив життя своїй дружині... знівечив життя й дітям... знівечив життя своїм друзям та клієнтам... а вже своє власне життя знівечив просто капітально. То було єдине діло, яке він зумів зробити по-справжньому сумлінно, грунтовно, до кінця».