Матір Джорджеву автор змальовує ще огиднішою й бридкішою за батька. В свої п’ятдесят років вона уявляє себе чарівною сімнадцятилітньою пустункою, а насправді це «взірець... зажерливої, скупої... міщанки». Її аж ніяк не засмутила звістка про смерть сина, навпаки — вона була рада можливості зіграти роль безутішної матері, вимагаючи від свого чергового коханця співчуття у ліжку. Негідна поведінка матері Вінтерборна дає оповідачеві всі підстави називати її «садисткою-некрофілкою». Таке визначення переводить її до розряду людей, «любителів мертвяків», що хоч і не безпосередньо, але винні у смерті таких, як Джордж Вінтерборн. А щоб у читача не залишилося жодних сумнівів щодо цього, Р. Олдінгтон прямо звинувачує їх: «В цьому й полягає трагедія Англії, що війна нічого не навчила її Вінтерборнів і що нею правили карикатурні, розгублені й безпорадні люди, які заповнили всі посади державної служби, а молодь у розпачі склала руки. Gott, strafe England[1] — ось молитва, котра була почута, й небо покарало Англію, позбавивши її розуму до такої міри, що вона лишила карикатурних Вінтерборнів при владі й удавала, ніби вони на щось годяться. А ми й далі миримося з цим, нам не вистачає навіть духу викинути цих карикатурних маріонеток давньої Англії в переддвер’я пекла, де їм і місце». Автор, сповнений відрази й гніву, проводить демаркаційну лінію між двома поколіннями, виявляє коріння конфлікту між дітьми, що провели свої кращі роки в окопах, та батьками, які правили країною так безглуздо, некомпетентно, що спричинили світову бойню.
«Vivace» (назва першої частини) означає «жваво, швидко». Швидкий темп оповіді зумовлений не тільки тим, що тут ідеться про досить довгий проміжок часу, а й специфікою зображення дійових осіб. Всі вони — маріонетки. Швидкі безглузді дії, метушня позбавляють їхнє існування будь-якого сенсу.
Однак, незважаючи на ядучі інвективи на адресу персонажів, незважаючи на право сатирика бути небезстороннім і часом навіть необ’єктивним, Р. Олдінгтон намагається зберегти справедливе ставлення до людей, подібних до батька й матері Вінтерборна, дошукується причин, які спотворили душі цього подружжя. Він змальовує три покоління Вінтерборнів, починаючи з Джорджевих дідуся й бабусі. Дорогоцінна бабуся, скалічена Вікторіанською мораллю, висотала, неначе упир, зі свого сина всю долю, позбавила самостійності, зробила з нього телепня й мамулу. А невістку Ізабеллу перетворила на «першокласну суку», яка тепер уже із своїх власних дітей вибиває дух вільнодумства й свободи, виховуючи їх згідно з кодексом «британця». Неоціненну допомогу в цій титанічній справі вона отримує від коледжу, де навчається її син. Начальники і наставники цього шанованого навчального закладу готують майбутніх солдатів, бездушні машини для вбивства. Директор коледжу полюбляє цитувати «зворушливі і вже справді невмирущі рядки Редьярда Кіплінга, що кінчаються словами: „Тоді ти, сину, будеш чоловіком“. Адже це так важливо — навчитись убивати. Так, поки не вмієш убивати, ти не можеш стати чоловіком, а тим більше — джентльменом»,— іронічно додає автор.
Звичайно, Джордж, маючи чутливу душу поета, не став довершеним продуктом англійської системи виховання. Йому ненависні імперські амбіції Великобританії, її колонізаторська пиха. Але таких, як Джордж, не так уже й багато. Значно частіше англійська школа виховує, на думку автора, таких людей, як лейтенант Еванс, фронтовий командир Джорджа Вінтерборна. Р. Олдінгтон змальовує тип, у якому сконцентровані провідні прикмети носія колонізаторської психології, намагаючись зберегти об’єктивність. Але вад в образі Еванса виявляється набагато більше, саме вони в значній мірі формують тип середнього англійця.
Отже, в першій частині показано два традиційних для роману виховання етапи формування особистості Джорджа — дитинство в лоні вікторіанської родини та раннє отроцтво — у військовій школі. Можна з певністю твердити — все, що визріло хорошого та доброго в душі юнака, відбувається не завдяки сімейному та шкільному вихованню, а всупереч йому, в завуальованому протиборстві з ним. «Жваво-швидка» частина роману закінчується для героя повним розривом з родиною. Для Джорджа починається пора самостійного життя, про яке йдеться в другій частині «Andante cantabile» — «Повільно, співуче». Можливо, ця частина має таку назву тому, що вона присвячена інтимний переживанням героя, його коханню до Елізабет і Фанні. Але й тут тон оповіді досить, саркастичний, безжалісно-іронічний.
Як і попередня, друга частина роману розпадається в свою чергу на дві частини, але якщо в першій частині дія відбувається, так би мовити, в вертикальному напрямі, в хронологічному вимірі, то в другій показано горизонтальний зріз — дві сфери життя героя — інтимна, та, що стосується Елізабет і Фанні, й професійна, пов’язана з журналістикою й мистецтвом.