Ця книжка — не твір романіста-професіонала. Очевидно, це взагалі не роман. Мені здається, щодо роману деякі умовності форми й методу вжє піднесено до рангу непохитних законів, і на них дивляться з просто-таки забобонною шанобою. А я зовсім знехтував їх. Я виправдовуюся тим, що кожному вільно писати, як йому заманеться. Мені кажуть, що я в цьому романі припустився жахливих речей — так, немовби ти в свої п’єси ввів репліки „вбік“ та монологи, а потім посеред котроїсь сцени сам вийшов на кін і взяв участь у виставі. Ти знаєш, як мені було б цікаво, коли б ти зробив так: адже я проти всяких „правил правої руки“ в мистецтві. Я ненавиджу стандартизоване мистецтво не менше, ніж стандартизоване життя. Чи винний я в експресіонізмі або сюрреалізмі, чи ні — не знаю, та мені й байдуже. Я знаю, що я хотів сказати, і я це сказав. І ще знаю, що не намагався бути „оригінальним“.
Техніка письма в цій книжці — коли взагалі в ній можна знайти якусь техніку — та сама, яку я виробив, коли писав довжелезну модерну поему під назвою „Дурень у діброві“ (тобі вона сподобалась). Дехто казав, що це „джазова поезія“; отже, тепер я, мабуть, написав джазовий роман. Ти сам побачиш, наскільки ця техніка відповідна темі.
Сподіваюся принаймні, що ти схвалиш прихований чи відвертий ідеалізм цієї книжки. Попри всі свої сумніви, вагання, зміну поглядів, я завжди зберігав певну частку ідеалізму. Я вірю в людей; вірю в їхню природжену чесність і товариські почуття: без них суспільство не могло б довго існувати. Як часто цю чесність ламають, як часто ці товариські почуття зраджують,— це ти знаєш не гірше за мене. Я не вірю в гучні слова й у деспотизм, навіть у диктатуру інтелігенції. Гадаю, ми з тобою трошечки знаємо, що це таке — інтелігенція.
Дехто з молоді — ті, котрі мають „вершить шляхетне діло, вже забуте“,— думає не так. Як на них, то на гучні слова треба відповідати ще гучнішими. Щирість застаріла. Неістотно, що саме ти маєш сказати іншим; важливо, щоб твої слова їх переконали. І єдина надія в тому, щоб заборонити читати всім, крім кількох привілейованих осіб (вибраних невідомо ким і невідомо за що), а вони вже самовладно наказуватимуть нам, решті, що маємо робити. То що нам, пристати до цієї віри? Я відповідаю за себе й за тебе: нізащо в світі! Звичайно, може, ці юнаки просто полюбляють іронію в дусі Свіфта.
Але, як ти побачиш, ця книжка — по суті, надгробний плач, недолуга спроба створити пам’ятник поколінню, яке багато на що надіялось, чесно боролось і глибоко страждало. Інші, можливо, зрозуміють її зовсім інакше. Та чом би й ні? А ми, гадаю, претендуємо тільки на одне: ми пробуємо висловити те, що здається нам правдою, і не боїмося ні суперечити самі собі, ні визнавати, що помилилися.
Париж, 1929;
Вже давно було укладено перемир’я, а в газетах ще друкували списки загиблих, поранених та зниклих безвісти — неначе останні спазматичні виплески крові з перетятих артерій Європи. Звичайно, тими списками мало хто цікавився. Та й навіщо? Живим треба сторонитися мерців — особливо мерців настирливих. Але двадцяте сторіччя втратило свою молодь майже до останку. Тож забувати довелось аж надто багатьох.
У одному з цих останніх списків під рубрикою «Полягли в бою» стояло:
«Вінтерборн, Едвард Фредерік Джордж, капітан 2-ї роти, 9-го батальйону Фодершірського полку».
Це повідомлення викликало так мало інтересу й було забуте так швидко, що й сам Джордж Вінтерборн здивувався б, хоча мав удосталь того бездонного цинізму піхотних офіцериків, що ховається за маскою дурнуватої життєрадісності, вводячи в оману багатьох не, дуже проникливих людей. Вінтерборн, власне, сподівався, що його вб’ють, і знав, що його передчасну смерть у віці двадцяти з чимось років ті, хто переживе його, сприймуть стоїчно. Але його самолюбство все ж було б трохи вражене тим, що сталося з пам’яттю про нього насправді.