А тут добре, подумав я, сідаючи за наріжний столик. На кожному. столику поряд із гіацинтом горіла невелика свічка, створюючи враження домашнього затишку. І годували смачно.
— Привіт. Можна підсісти?
Спершу я не впізнав її, але потім згадав. Карін Стенман, Андерсова секретарка, яка вивчає історію мистецтв і згодом працюватиме в музеї.
— Прошу, прошу… Як ваші успіхи в науці?
— А що мені тепер вивчати? — Вона скривилась і розіклала на колінах червону паперову серветку.
— Так, ваша правда. Але треба сподіватись на краще. Адже експонати, може, ще й знайдуться.
Вона випила молоко, утерла рот серветкою і серйозно подивилась на мене. Темне, майже чорне густе волосся з проділом посередині обрамляло бліде обличчя з великими блакитними очима. А вона схожа на мою Клео, подумалося мені.
— Сподіватись можна завжди, але, як на мене, шанси мізерні. Дрібніші речі вже, напевне, полетіли із Швеції або лежать десь і дожидають спокійніших часів. А от корона і скіпетр, боюсь, зникли назавжди.
— Звідки такий песимізм? — спитав я.
— Самі подумайте. Такі речі небезпечно тримати. Найдоцільніше викинути їх куди-небудь. У Стремм, наприклад.
— Тоді їм годилося б раніше про це подумати. А поліція нічого не знайшла? Ніяких слідів? Я на тиждень виїжджав з міста і знаю тільки те, що було в газетах.
— Я, власне, теж. Вони багато не кажуть. Це я про поліцію. Андерс теж мовчить. Геть пригнічений. Вважає все своєю помилкою.
— А хіба це не так?
Похмурий Бенгт Хеллер поставив на наш столик тацю з оладками, политими брусничним варенням. Я відсунув свою склянку з кефіром, остерігаючись його незграбності.
— Привіт, — сказав він. — Ми бачилися востаннє, коли я показував вам виставку Андерса. Вам пощастило, що ви тоді прийшли, адже тепер окрасу програми вилучено, — додав він з усмішкою.
Вперше бачу його задоволеним, подумав я. Правда, зустрічались ми лише один раз, але він видався мені тоді вельми похмурим типом. Я пильно роздивлявся Бенгта, поки він, іронічно всміхаючись, розрізав хрусткі, добре підсмажені оладки.
— З цим можна й не погодитися. З тим, що Андерс винен. У світі нема жодного музею, який міг би вберегти себе від пограбування. Це обов'язок організації, яка відповідає за охорону, і поліції. Якби в них уночі біля всіх входів та виходів стояли люди, нічого б не сталося.
— Не розумійте мене так буквально. Звісно, я не збираюся твердити, що в пограбуванні винен Андерс. Але це наслідок його помилки. Вся експозиція була безглуздою — через те він і зв'язався з короною, скіпетром та іншими дурницями. Його турбував тільки особистий успіх. Замкова скарбниця не хотіла передавати експонати, проте Андерс використав деякі зв'язки і таки домігся свого. Найшикарніша виставка десятиліття, організована найчарівнішим головним хранителем десятиліття! — і Бенгт Хеллер підняв склянку з молоком. — За здоров'я нового директора.
— Тобто?
— Невдовзі тут зміниться начальство. Пенсійна сокира вже зависла в старого над головою. І є чимало претендентів. Але ніхто так цього це прагнув, як Андерс. Тут йому й мала допомогти виставка, він так розраховував. Зірка першої величини в його послужному списку.
— Ви несправедливі, — урвала його Карін. — Не можна звинувачувати в усьому Андерса тільки тому, що він не бажає схвалювати ваших вульгарних поглядів на мистецтво. Так, він честолюбний, але здібний фахівець. Не знаю, про кого ще в музеї можна таке сказати.
За столом запанувала тиша, ми їли. Карін замкнулася в собі, її голубі очі потемнішали. Бенгт був схожий на собаку, якого зігнали з колін. Час. від часу він тривожно й прохально дивився на Карін, але вона прикидалася, ніби не бачить, не помічає його.
— Є ще новини? — запитав я Бенгта, намагаючись розрядити обстановку.
— Нічого. Тільки те, що поліція вважає, ніби тут працювали не якісь рядові грабіжники. Здається, вони схиляються до думки, що це міжнародна банда. Але, зрозуміло, бредуть у тумані, час від часу посилаючи нам сигнали, щоб ми вірили, ніби вони на правильному шляху. Та, як кажуть, будьмо оптимістами. Не заради Андерса, звичайно, а заради музею.
— Ну годі, — сказала Карім тихим, але сповненим гніву голосом. — Годі про Андерса. Він у багато разів достойніший і за вас, і за багатьох інших. Ви, дрібні кар'єристи, тільки й нюшите, звідки вітер віє, а вдаєте із себе радикалів. Слините палець і виставляєте в повітря. А Андерс учений. Він дослідник, і такому, як ви, годилося б його поважати. Бувайте, Юхане. Мені треба йти. Зустрінемось якось іншим разом, коли буде трохи спокійніше. І товариство приємніше.