Карін усміхнулась мені, взяла сумочку й пішла.
— Звичайно, — кисло пробурмотів Бенгт, — Андерс узяв Карін секретаркою не тільки за те, що їй подобається друкувати на машинці.
— Що ви хочете цим сказати?
— Хіба не ясно? Андерс використовує її. Її відданість. Точнісінько так само, як він використовує решту службовців. Адже цей занюханий музей служить одній-єдиній меті — його кар'єрі. Єдине, що для нього існує, це він сам. Головний хранитель Андерс Брун. Тому я страшенно радий, що сталася ця подія. Нарешті голка прохромила роздутий міхур. Повітря вийшло, і він став морщитись. Дістав своє. Це гріє мене, Юхане, навіть серед зимової холоднечі. Дуже гріє.
Невже все це пояснюється так просто, думав я: Бенгт любить Карін, Карін любить Андерса, а Андерс любить самого себе. Я згадав, як асистент дивився на Карін, як звучав його голос, коли він говорив про неї та про Андерса. Чи не звідси слід розплутувати клубок? Що тут — буря в склянці води, спричинена любовною драмою, чи ми пливемо в глибших водах?
VI
Коли Бенгт пішов, я ще якийсь час сидів. Колотив ложечкою в чашці з кавою і міркував.
Он як, ти тут? Приємний гість.
Проте, коли Андерс поставив на мій столик чашку кави й тарілку, на якій лежали бутерброди з шинкою, радості на його обличчі я не побачив.
— Сподіваюся, ти добре відпочив на свята?
— Дякую. А як ти? Назад нічого не повернули?
Він скрушно всміхнувся і надкусив бутерброд. Тоді похитав головою.
— Нічого. І в поліції ніяких зрушень. Твій друг, отой Асплунд, не справляє враження найкмітливішого поліцейського в світі. Їм тільки й відомо те, що охорону приспали і що хтось, увійшовши з чорного ходу, відключив сигналізацію й набив валізу або дві чим хотів. Потім утік на краденій машині, яку поліція знайшла в Ловені. За кількасот метрів від Китайського замку. Та все це ти вже знаєш.
Я кивнув.
— І жодних натяків? — спитав я. — Коли трапляється щось екстраординарне, це, звичайно, обговорюють у певних колах. А вони, як правило, добре поінформовані.
— Але вони, ясна річ, не біжать доповідати в поліцію.
— Не біжать. Однак поліція за деким стежить і дещо чує. І часто-густо знаходяться такі, хто згоден поділитися відомостями в обмін на щось інше.
— На гроші?
— Не обов'язково. Є мінова торгівля. Якщо ти мав неприємності, то поліція може дещо «забути» — це й буде плата за відповідну послугу з твого боку.
— А, розумію. — Андерс поклав собі свіжої гірчиці. — Ні, навіть нічого такого немає. Ні донощиків, ні слідів.
— А тут, у музеї, нічого?
— Тут?
— Атож. Під час нашої останньої розмови ти, здається, сказав, що підозрюєш когось із своїх. З тих, хто знає всі ходи й виходи і вміє відключати сигналізацію.
Андерс похитав головою.
— Я не знаю, — сказав він стомлено. — Не знаю, хто б це міг бути. Можливо, поліція щось і розплутує, проте мені вони поки що нічого не кажуть. І на те, очевидно, є свої причини. Зрештою, причетним до крадіжки може бути кожен з нас. Хто завгодно. Так мало знаєш про своїх же працівників! Пробач. Мені пора бігти на засідання. Бувай.
Він пішов
«Хто завгодно», — сказав Андерс. Хто завгодно. Він справді хотів щось цим сказати? Кинув цю фразу тільки для годиться чи думав про когось конкретно? Про Бенгта? Про Діка?
Власне кажучи, і мені пора було «бігти». Хоча стреси й біганина не для мене. Отож я встав не кваплячись, бо ж і причин бігти стрімголов не знаходилось. Клео, напевне, спала у своєму кошику біля батареї, сита і вдоволена після салаки та молока. А напливу покупців не передбачалося. На жаль. Але так чи інакше, треба й мені помалу рушати додому. І я вийшов у велику залу за рестораном, проте ще переглянув там листівки, погортав книжки з мистецтва.
— Ні, ні, — пролунав поряд зі мною чийсь голос. — Нічого не вийде, фру Свенсон. Доробити цю афішу я зможу не раніше ніж у кінці січня. Друкарню зачинено.
Я впізнав його, чоловіка в темно-коричневому костюмі, що говорив з кіоскеркою. Його рідке волосся, утворюючи віночок навколо голої маківки, біліло сивиною, окуляри з'їхали на ніс. Він сякався у велику хусточку. То був завідувач відділу інформації Мугенс Анд, що його в перший день різдва я зустрів у кабінеті в Андерса.
— Доброго дня, — привітавсь я.
Він обернувся, глянув на мене здивовано. Очевидно, зразу не впізнав. Але потім, мабуть, таки згадав, і по його схожому на бульдожачу морду обличчі пробігла усмішка.
— Так, так, звичайно. Ви з поліції.
— Не зовсім. Юхан Хуман. Давній друг Андерса. Ми зустрілися того самого дня, коли сталась крадіжка.