Пролунав сигнал, ще один. Я почекав хвилину і вже хотів був покласти трубку, коли на другому кінці її зняли. Ніхто не відповів, я чув тільки чиєсь дихання.
— Алло, — сказав я. — Це Юхан Хуман із Чепмангатан. Чи є там Стіг? Скіпка Стремберг?
— Ти, Юхаве? — почулася швидка, хрипка відповідь. — Якого тобі чорта треба?
Це був він. П'яничка та експерт зі страхування, антикварний торговець, який балансує між правдою і неправдою, між законом і злочином. Він ходив по канату без страхувальної сітки внизу. Хоча в колах, де він обертався, вона б і не допомогла. Серед тих, з ким він спілкувався, ніщо не допомагало донощикові, коли його викривали.
— Що сталося? Чого тобі треба? — Скіпка говорив уривчасто, нерівно. Чи тверезий він?
— Скіпко, друже. Я тільки хотів перекинутися з тобою кількома словами.
— Про що?
— Та так, про се про те. Ти ж заходив до мене перед різдвом і показував фотографії, кілька срібних речей. Пам'ятаєш? От я й хочу трохи поговорити про них. Може, я навіть дещо чув, — збрехав я.
— А, он воно що. То гаразд. — Здавалось, він зітхнув із полегкістю. Наче боявся, що я до нього в іншій справі. Проте, може, це тільки моя фантазія. — Зустрінемося, чом би й ні.
— Можна до тебе зайти просто зараз?
— Гм, — завагався він. — Приходь краще увечері до мене в контору.
— У тебе є й контора?
— Не блазнюй. Ясна річ, у мене є контора. І в тебе ж вона є. Люди роблять бізнес, друже. Я цим займаюсь у Нюрнберзькій броварні на Хербергсгатан, сімдесят один. Якщо прийдеш рівно о восьмій, я чекатиму внизу біля входу і впущу тебе. Ну, мені пора. Бувай…
— Бувай, — повільно сказав я і поклав трубку. — Бувай… Непогано, — мовив я вже до Клео, яка мружила на мене блакитне око над краєм кошика. Ти бач як. Скіпка процвітає, як і в давні часи, навіть відкрив контору. Непогано. Зовсім непогано…
VIII
Легенько підобідавши риб'ячою юшкою, якій передували анчоуси на підсушеному хлібі та півпрограми телевізійних новин, я вийшов у темінь провулка. Погода перемінилася, знову стало холодно, і, спускаючись до Корабельного мосту в пошуках таксі, я ковзав по крижаній доріжці, що утворилася після дощу. Я не знав, де міститься Нюрнберзька броварня, до того ж хильнув перед обідом чарчину горілки з решти своїх різдвяних запасів.
Таксі прокладало шлях у транспортному потоці до Слуссена, до пагорбів Седера. У темній воді позаду прибудов для зоопарку гойдались на пронизливому вітрі чорні, тупі, націлені вгору носи буксирів.
Обминувши площу, ми проїхали по Хорнсгатан і опинилися на Сведеборгсгатан. Потім повернули ліворуч, на Хегбергсгатан і зупинилися перед закіптюженим сніговим заметом.
Я вийшов і розрахувався. Таксі повільно від'їхало, засвітилася табличка «Вільне», і машина звикла.
Я лишився сам на тротуарі. На другому боці вулиці височів коричневого кольору будинок. Світла у вікнах не було. Темний, похмурий будинок, темна, похмура вулиця. Розгойдувався, поскрипуючи на вітрі, вуличний ліхтар. Фасад з облупленою штукатуркою, здавалося, слабував на якусь нашкірну хворобу.
Вхідні двері відчинились, і на вулицю вийшов Скіпка.
— Юхане, друже, — сказав він, беручи мене за руку. — Ну, як живеш? Заходь.
Ми ввійшли у двері й опинилися у залі з низькою стелею і тьмяним світильником на стіні. Посеред стелі був отвір, крізь який зяяла чорна порожнеча. Далі зала, розширюючись, переходила в гараж, а праворуч, біля кількох дерев'яних ґратчастих дверей з написом «Для чоловіків», стояв бачок із сміттям. Для дам притулку не було, принаймні тут, унизу, — та вони, певне, нечасто відвідували цей заклад.
З лівого боку виднілися приступки дерев'яних сходів, які вели в горішній морок. Ідучи за вказівками стрілок, ми піднялись і опинилися в проході, відгородженому дерев'яними ґратами, де табличка а намальованим на ній промовистим перстом проголошувала: «Курити й розпалювати вогонь суворо заборонено». Але я не курив і не збирався розпалювати вогонь. За гратами виднілися безладно звалені меблі.
Скіпка відчинив широкі залізні двері, на яких я прочитав заклик: «Щоб уникнути пожежі, зачиняй двері».
— Схоже на те, що вони тут найдужче бояться вогню, — зауважив я.
— І дурневі ясно. Під цегляною оболонкою цього сарая — суцільне дерево. Упусти сірник — і все враз спалахне.