— Не розумію тільки, з чого ти взяв, що я тобі викладу твої скарби? Ти, звичайно, розумієш: такі крадіжки роблять не малі діти. Я не чув ані звуку, хоч про це вже й мали б гомоніти. Там то почуєш, там — те, і складаєш ото докупи, як два та два. Я майже певен, то орудували не наші хлопці. Мабуть, фахівці з-за кордону.
— Заспокойся, Скіпко. Я тільки хотів сказати, щоб ти зв'язався зі мною, коли тобі хто-небудь щось натякне. Тобі навіть не треба приходити до крамниці. Досить подзвонити в будь-який час. І якщо це дасть наслідки, то дві речі я можу гарантувати. По-перше, ніхто не довідається про нашу розмову, а по-друге, свої гроші ти одержиш. Я думаю, страхувальні компанії виявлять щедрість. Неабияку щедрість.
— Цікаво, чи розумієш ти, на що йдеш… — повільно промовив він. — Одне діло легенький натяк страхувальній компанії про кілька густавіанських кавників, які кудись пропали, і зовсім інше — отаке пограбування. Воно ретельно сплановане, і ті, хто його здійснив, ішли на надто великий ризик, щоб погладити по голові детектива-аматора, який щось винюхує. Ні. Послухай ради старого чоловіка, який знає життя. Тримайся від цього далі, друже! Якнайдалі. Інакше в тебе будуть усі шанси опинитися на дні Нюбрувікену. Гарантую… Твоє здоров'я.
— Ну, а ти сам? Це ж як небезпечно — сидіти тут увечері самому-одному й давати в борг!
— Дарма, минеться. Мені якось напророкували, що я дуже далеко піду… Досягну більшого, ніж багато хто із смертних. Та до цього ще дуже далеко. Кому судилося бути повішеним, той не потоне.
І, прикриваючи верхньою губою зламаний зуб, він обдарував мене своєю неповторною усмішкою.
IX
«Кому судилося бути повішеним, той не потоне». Я усміхався подумки, стоячи перед фасадом Нюрнберзької броварні того холодного січневого вечора. Кажіть про Скіпку що хочете, але він великий оптиміст, принаймні зовні — ані тіні зневіри. Звичайно, він не скакав від захвату і навіть застеріг мене, щоб я не стромляв свого носа куди не слід, та коди ми сиділи з ним нагорі, в його малесенькій конторі, я помітив у його очах вогники. І зрозумів, що він зацікавився. Адже десять відсотків від п'ятдесяти мільйонів — це п'ять мільйонів. Навіть жалюгідний один відсоток — це п'ятсот тисяч. Хоча страхувальні компанії і не відзначаються щедрістю, але в наставлену Скіпчину кишеню могли пролитися потоки грошей. Якби він зумів, звісно, щось винюшитн. Але ж він багато бачить, багато чує і багато знає. В тій каламутній воді, де тільки й плаває справді велика риба, він теж почуває себе як риба. А якщо він звернеться до мене як до посередника, тихо й делікатно, то ризик буде ще менший.
Я повільно йшов безлюдною вулицею. Ноги грузли в сніговій кваші, дув колючий, холодний вітер.
Хоча, міркував я, на місці Скіпки я б теж діяв обачливо. Він має рацію. Надто багато часу і грошей пішло в них на підготовку пограбування. Отож навряд чи тепер вони дозволять, щоб хтось сунув носа в цю справу, надто близько підліз до корони й скіпетра.
Але Скіпка мав унікальні можливості. Він вільно плавав у цьому акваріумі, населеному істотами, що уникають денного світла. Дивно було б, якби він не взяв сліду, як ото гончак бере слід зайця. А далі — тільки зняти телефонну трубку і ледь-ледь натякнути. Й нікому не спаде на думку, що ця ниточка через мене, торговця антикваріатом Юхаиа Крістіана Хумана, протягнеться до поліції.
Звичайно, для мене це не зовсім безпечно. Але якщо небезпека стане надто великою, я можу звернутися до Калле Асплунда.
Одначе діло зроблено. Я наживив черв'ячка й занурив його в темну глибінь, під, здавалося б, нічим не збрижену поверхню буденного життя. Нехай навіть Скіпка й не виявив ентузіазму. Проте це тільки так здавалося. А тепер треба було закинути кілька гачків у місцях трохи ідилічніших, ніж бурхливі водоверті навкруг Нюрнберзької броварні. Я подумав про Національний музей. Про суворий, закритий і укріплений замок, який підносить свої потужні мури, оберігаючи цінності та скарби. Чи нудилася там принцеса Правда? Чи ждала свого шляхетного лицаря-визволителя? У мене було відчуття, чи скоріш підсвідома думка, що ключ до розгадки десь там. У великій будівлі на Бласієхольмені.
Засунувши руки в кишені, з піднятим коміром, я йшов до метро, яке здалеку манило своїм блакитним «М», наче вогник маяка посеред чорної ночі.