Він дістав потертого гаманця з чорної шкіри. Туго набитого й перетягнутого червоною гумовою стрічкою. Витяг звідти кілька чорно-білих фотографій і поклав їх на стіл поряд з моєю чашкою.
Я підвівся, увімкнув верхнє світло. Вулицею нечутно прошмигнув чорно-білий поліційний автомобіль. Дві літні дами в каракулевих хутрах тицяли пальцями у вітрину з моїми антикварними тарелями, за вікном западали осінні сутінки.
Я сів і подивився на фотографії: на всіх було срібло, різні срібні вироби. Антикварне срібло з матовим полиском.
— Оці два непогані, еге ж? Ласі шматочки.
Скіпка тримав знімок із загнутим ріжком. Два високих срібних свічники. Досить давні, приблизно кінець XVIII століття.
— Ти вгадав. Вестерстроле. Зроблено тисяча сімсот дев'яносто восьмого року. Тобі доведеться викласти понад сорок тисяч, якщо захочеш їх мати. А глянь-но сюди. Ця маленька боката цукерниця йде за тридцять. А може, й більше.
Я кивнув. Срібло знову піднімалося в ціні. Про це годі було й говорити. Для речей такої якості немає верхньої межі.
— І кавники. Зверни увагу на них.
Скіпка тасував дві фотографії то вгору, то вниз своїми пожовклими від нікотину пальцями з чорною смужкою під нігтями.
— За оцей ось кавничок у стилі рококо, — провадив він, тицьнувши нігтем у вигнутої форми кавник, — ти міг би просити п'ятдесят тисяч, якби, звісно, він був твій. А другий — густавіанський — коштує дешевше. Я пропоную за нього двадцять.
Скіпка засміявся із свого вдалого жарту.
Сміх перейшов у астматичний кашель. Мабуть, із легенями негаразд. Спирт узяв своє, а тютюн — своє. Ну що ж. За втіху треба платити. Один із суворих законів життя.
— Гарні речі, — погодився я. — Ти хочеш продати чи купити? В обох випадках, боюся, ти помиливсь адресою. У мене немає ні таких кавників, ні таких грошей. І ти це знаєш.
Він кивнув.
— Хай йому чорт! Звичайно, знаю. Не ображайся. В кого вони тепер є? Ні, я тільки хотів спитати, чи не бачив ти котроїсь із цих срібних пташок. Річ у тім, що вони вилетіли з клітки, а господар хоче їх повернути. Саме господар. Про нього я нічого не знаю, але той, хто мас. платити йому за пропажу, дуже хотів би знайти їх. А знайти, звичайно, можна.
— Ти маєш на увазі страхувальну компанію?
— Авжеж. Ти ж бо знаєш, у мене є додаткові заробітки. І тепер мої замовники просять, щоб я трохи пооглядався. Мені ж відомо багато чого, що робиться довкола. Але про це я зовсім нічого не чув. Велика вілла в Дандерюд. Раму висаджено, шафу відкрито просто по-варварському. Все мало не злетіло в повітря. З біса потужний заряд. Відчуваю, тут пахне дилетантами, отож і никаю по торговцях.
— Чому ти так думаєш?
— А тому, що якби то були професіонали, хлопці, які знають своє діло, справа обернулася б у дечому простіше. Такі працюють тільки на замовлення, і речі йдуть за певною адресою. Якомога далі, щоб вихолонули. Отут і з'являється можливість бодай приблизно з'ясувати, хто в цьому замішаний. А коли працюють дилетанти, які не можуть навіть нормально відчинити шафу, то вони й речі не знають, де збути.
— Тому ти до мене й прийшов?
— Не тільки до тебе. Це любителі, і, цілком можливо, вони підуть на ризик. Пошлють якусь бабусю в першу-ліпшу антикварну крамницю, щоб та здала кавник. Отож, коли щось таке побачиш, то примічай. Ти знаєш, це себе окупить.
І він усміхнувся своєю кривою усмішкою, прикриваючи верхньою губою зламаний зуб. То була неймовірна усмішка. Кутики рота в радісному усміху підіймались угору, а верхня губа їхала вниз. Виникав конфлікт двох суперечливих сил, у якому жодна не перемагала. Для обличчя Скіпки наслідок був руйнівним. Воно набирало такого вигляду, ніби він силкується стримати нудоту.
— Отже, я одержую від страхувальної компанії невеликі комісійні, — пояснив він. — Дуже скромні. Але, якщо мені дають розумну інформацію, яка допоможе взяти слід, я ділюся ними. Завжди.
І він ще раз усміхнувся своєю незвичайною усмішкою.
— Але це трохи ризиковано? — запитав я. — Що буде, як ті хлопці дізнаються, що ти вихопив награбоване з-під самого їхнього носа?
— Ризиковано? — повільно мовив Скіпки. — Авжеж. — І знову всміхнувся. — Якщо вони про це дізнаються — запрошую на поминки. Я — в головній ролі. Це так само певно, як амінь у кінці молитви. Тому я й можу бути відвертим лише з таким, як ти. Хто вміє тримати язика за зубами. Якщо вони знайдуть мене, то заодно відвідають і моїх приятелів.
Добрий мені приятель, подумав я, але змовчав. Одначе вирішив не прилучатися надто ревно до Скіпчиного полювання за комісійними. Я не збирався нікого запрошувати на свої поминки. Принаймні найближчим часом.