— Я тому й дзвоню. Я запізнюся. Звичайна історія. Тепер, коли знайшлася корона, терміново засідає керівництво, хоча завтра й неділя. Дехто із старих надовго їде за кордон, і треба буде обговорити важливі фінансові питання. Розглядатимуть і кандидатуру нового шефа. Буде багато роботи на машинці. А для Андерса на завтрашній ранок треба підготувати пам'ятні записки й інші папери. Отож я звільнюся не раніше дев'ятої.
— Головне — щоб ти прийшла. У нас, буде врочиста вечеря. Може, прийти допомогти тобі? Я чудово друкую двома пальцями.
— Не вийде. У тебе немає хисту до такої творчої роботи. Краще зайди по мене. Близько дев'ятої я спущусь і ледь прочиню двері з чорного ходу. Закладу під них сірника, щоб ти зміг їх відчинити. Це якщо тебе там не буде, коли я надійду.
— А нічого такого по станеться? Злодії не вернуться й не поцуплять, скажімо, «Батавеьку змову»? Я вже бачу перед очима заголовки газет. «З Національного музею вкрадено картину Рембрандта». «Безвідповідальна секретарка таємно лишила незамкненими двері для свого коханця». «Директор музею іде у відставку».
— Тобі б працювати в якій-небудь вечірній газетці. Коли ти зайнявся антикваріатом, людство втратило великого майстра газетних заголовків. Приходь о дев'ятій. До зустрічі.
Тільки-но я зібрався зачинити крамницю й іти додому, як з'явилася літня дама. Під пахвою вона тримала чотирикутний пакунок в обгортковому папері, обв'язаний білою шворкою.
— Це картина, — несміливо сказала вона. — Адже ви купуєте картини?
Жінка злякано дивилась на мене крізь окуляри в тонкій чорній оправі. Каракулева шапочка була низько насунута на зморшкувате чоло, а горло вона зав'язала товстим темно-сірим вовняним шарфом. Обмотаний у кілька разів, він захищав від холоду й вітру.
— Залежно від обставин, — відповів я дружелюбно. — Все залежить від того, як вони виглядають і хто їх намалював. І ціна, звісно. Це дуже істотна умова.
Проте дама не звернула уваги на мої нехитрі жарти.
— Вона висіла в домі моїх батьків, у їдальні. Я знаю, що це дуже цінна картина.
Жінка зняла обгортку і дала мені невелике полотно без рами.
Я довго дивився на нього, повернувши до світла. Захоплювався й чудувався. Відзначав легкість, класичні лінії. Гру світла, розмаїття кольорів.
— Хіллестрем, — сказав я нарешті. — Пер Хіллестрем, учень знаменитого паризького метра Буше. Один з наших найславетніших живописців вісімнадцятого століття. Поздоровляю.
— Я знаю, що картина дуже цінна, їх у мене було дві. Вони висіли над густавіанським бюро, у мами на ньому стояли два срібних свічники. Дуже гарні, а між ними таця.
— Друга картина у вас не збереглася?
— Ні, я її продала. Думаю, вона тепер у Національному музеї. Отже, потрапила в надійні руки.
— Он як? Ви продали її безпосередньо в музей?
— Ні, ні. Все було не так. Якось мені подзвонив один добродій, він скуповував і продавав твори мистецтва, і сказав, що чув про мої картини. Дуже приємний, симпатичний чоловік. Стремберг його прізвище. Він добре заплатив. Десять тисяч крон.
Скіпка, подумав я. Скіпка Стремберг. Як завжди, наче тут-таки вродився. Він, певне, одурив цю бабусю, і добряче, їй слід було одержати тисяч тридцять, не менше, якщо та картина була така сама гарна, як і ця. А воно ж, мабуть, навіть краща, коли її вибрав Скіпка. Потім вона пішла далі, до Андерса, в його музей. Побувавши в руках у Скіпки, який став багатший на кілька тисяч, що не оподатковуються. Ну що ж, таке життя.
— Це дуже цікава картина, — погодився я. — І дуже цінна. Я, можливо, спробую прилаштувати її якомога вигідніше для вас. Якщо ви ризикнете залишити її в мене.
— Пане Хуман, ви ж такий відомий сищик, — усміхнулася літня дама. — Приватний детектив. Я про вас усе прочитала в газеті. І якщо не довіряти вам, то не знаю, до кого й звернутися. Адже Стремберг помер. Еге ж, у світі діється багато чого невеселого. Дайте тільки мені розписку.
Я ретельно, дотримуючись усіх юридичних тонкощів, виписав квитанцію, якою підтверджувалося, що я прийняв для перепродажу картину і що продаж відбудеться не раніше, ніж власниця погодиться прийняти ціну й інші умови.
Коли вона пішла, я подзвонив Андерсові. Він усе ще сидів у своєму кабінеті, хоча був кінець суботнього дня.
— Андерсе, друже, це Юхан. Я знаю, що ти дуже засмиканий, у вас завтра нарада, але я маю для тебе приємний сюрприз.
— У моєму віці сюрпризи не бувають приємні, — сказав він невесело. — Ти що — знайшов у тій клятій броварні ще кілька трупів і стільки ж корон?.. У нас вранці відповідальна нарада, обговорюємо план роботи та бюджет. Отож не дуже розводься. І не кажи, що знайшов решту вкраденого.