Вона здавалася симпатичнішою, коли всміхалася своєю несміливою, пташиною усмішкою. Ніби просила вибачити їй за базікання, яке не заслуговує на увагу й не претендує на дотепність. Гладеньке каштанове волосся. Обличчя без косметики і проста сукня. Вона виглядала невпевненою в собі й ніби зляканою. Але я зразу помітив, що очі в неї сірі й гарні. Їй би трохи більше самовпевненості, подумав я.
З передпокою почувся мелодійний дзвоник, і запізнілий гість, привітавши Еріка, поцілував мою сусідку по канапі. Він узяв її руки в свої, і куди й поділась її невпевненість. Вона стала чарівною.
— Дозвольте відрекомендувати мого жениха, — гордо сказала вона. — Юхан, колега Еріка. А це Дік.
— Мене, власне, звуть не Дік. — Він усміхнувся й сів поруч зі мною. — Але в моєму імені так багато приголосних, що шведам важко його вимовляти.
Він говорив із сильним акцептом, проте вільно. З Греції, подумав я, або десь із тих країв. Наскільки миршавою була його наречена горобчик, настільки показним видавався Дік. І був років на десять молодший. А може, й більше. Схожий на героя, якими їх зображують у традиційних книжках для дівчаток. Високий, смаглявий, зі щирою усмішкою. Вродливий. Правда, трохи жіночний. Довершений тип чоловіка, якому личило б мати знайомих жінок десь у дискотеці, а не в Національному музеї. Хоча зовнішність оманлива. Так майже завжди й буває, думав я, бачачи, якою ніжністю спалахують його очі, коли дивляться на Грету.
Гостей зібралося, мабуть, чоловік десять. Здебільшого люди самотні, як я, без сім'ї чи близьких родичів. Ерік щороку творив добро діло, запрошуючи нас до себе. Навіть із телевізором та всім іншим людині на свята буває сумно. Особливо на різдво, яке ніби зумисне створене для спілкування та вшанування традицій.
— Увага, увага, мої любі дітки!
Ерік надів на голову шапку Діда-Мороза, що іскрилась фальшивими діамантами, і заплескав у долоні.
— Увага, увага! От ми й набалакались. Тепер до діла. Ідіть за Дідом-Морозом, мої слухняні дітки.
І господар розчинив двері до їдальні. Там стояв накритий різдвяний стіл. Відчувалося, що Ерікові інтереси не обмежились тільки антикваріатом. Вони сягали і кулінарії.
На великому, з відкидними дошками, столі були всі різдвяні символи. Посередині, мов на троні, виднілася голова поросяти з червоним яблуком у роті. Крізь ріденькі, світлі вії просвічував хитрий погляд. Порося здавалося вдоволеним, ніби приймало біля свого трону підданих, які принесли жертви. Воно прикро вразило мене, бо здалося схожим на одного мого старого вчителя, теж покійного.
Навколо різдвяного бога — поросяти — вишикувалися накладені з горою тарелі. Піраміди малих котлеток. Оселедці — найрізноманітніші розмірами та обробкою. Нарізані скибочками, вони плавали між цибулею та лавровим листом і скидалися на хамсу, що гасає у хвилях. Великий кусень шинки, акуратно покраяний на рожеві шматочки. Там-таки стримів майстерно виготовлений рожен для шинки, ручка якого була обгорнута сріблястим папером. Ковбаси громадилися стосами серед горбкуватих заливних. У кутку жовтіла батарея сирів із чедером на чолі. Поряд, на плитці для підігрівання, стояла каструля з печенею.
У високих дерев'яних свічниках горіли, потріскуючи, стеаринові свічки, темно-зеленим мереживом накривали стіл гілочки ялівцю, і хитро поблискували поросячі очиці. Язичництво і жертвоприношення, думав я, дивлячись на батареї запітнілих пляшок, які вишикувалися на сусідньому столі в оточенні струнких і бокатих чарок із червоними сердечками.
У той вечір їли багато. Та й нили чимало. Час від часу весела балаканина стихала, і ми, задерши голови до стелі, підносили свої високі келихи і співали. Співали та сміялися. В усьому, можливо, була деяка надмірність, але ми зустрічали різдво, ми веселились. І відчували різдвяну спорідненість, яка пояснювалася не лише Еріковим частуванням.
Обважнівши після різдвяного столу, я перемістився до вогню з чашкою міцної кави та чаркою коньяку. Грета Лінд сіла поруч зі мною і запропонувала шоколаду із срібної вази на столі.
— Пощадіть, голубонько! — застогнав я. — Більше жодної калорії не прийму. Бо тоді доведеться нести мене додому.
— Але ж різдво тільки раз на рік.
— І слава богу. Бо мені тепер знадобиться весь рік, щоб повернути собі нормальну вагу. І вам я радив би взяти краще печива з прянощами.
— А ти таки маєш рацію, — сказав Ерік, сідаючи до нас на софу і вмощуючись зручніше. — Це доведено наукою… — Прихилившись до спинки, він скинув свої італійські, кольору червоного вина, черевики. — Недавно я читав про це в газеті, а, як вам відомо, усе, що надруковано в газетах, — чиста правда.