— Ні, на жаль, не знайшов. Зате знайшов одну цікаву річ. Доповнення до Хіллестрема, якого ти придбав у Скіпки.
Трубка замовкла. Надовго. Я його, очевидно, приголомшив.
— Що там у тебе?
— Доповнення. Пара до твоєї картини. Тільки-но зібрався зачиняти, як до мене приходить бабуся. І з нею Хіллестрем. Вона сказала, що одного колись уже продала Скіпці. Скіпка, думаю, переправив його до тебе. На жаль, не можу лишити картину собі, хоча руки сверблять. Адже за неї треба платити більше, ніж за ту, що її купив ти.
— Так-так, звичайно. Тепер пригадую. Справді, дуже непогана річ. Але вона коштувала не так уже й дешево, аж ніяк не дешево. Боюся, він добре погрів руки, поки картина мандрувала від тієї бабусі до мене. Але ти молодець, що подзвонив, я охоче гляну на неї, хоч найближчими днями не матиму часу. А питання про нового директора розглядатимуть завтра, — щиросердо признався він. — Крадіжка, звісно, не сприяла підвищенню моїх акцій, проте все скінчилося добре, будемо сподіватись. Тепер, після того, як головна окраса виставки знайшлася, буря загалом ущухла. Ще поговоримо. Бувай.
Невеличку картину я замкнув у свій вмурований у стіну сейф, повісив зверху пейзаж із якоюсь долиною, і ми рушили додому, Клео та я. Поки я хлюпався у ванні, вона підживлялася на кухні, потім ми разом дивилися телевізор. І новини, і дискусію з приводу жіночої рівноправності.
За п'ять до дев'ятої я пішов у музей по Карін. Найзручніший час, бо стовбичити під дверима й чекати мені все ж таки було б незручно.
У темряві я знайшов двері чорного ходу, штовхнувши їх. Потім наклав засув, щоб їх не можна було відчинити з вулиці.
Увімкнувши світло й керуючись настановами Карін, я піднявся на третій поверх. Пройшов довгим коридором із високою стелею, кілька разів повертаючи за ріг, і нарешті опинився перед дверима Андерса Бруна. Ось і табличка з білими літерами на рифленні темно-синій поверхні. Десь поблизу мас бути і Карін, адже вона — його секретарка. Мій здогад виявився правильним. «Карін Стенман» — прочитав я на сусідніх дверях. І більше ні слова. Ні посади, анічогісінько. Може, її посада не входить до штатного розпису?
Я обережно постукав. Ніхто не відповів. Тоді я постукав гучніше. Невже вона пішла?..
Я відчинив двері, зайшов. Ні, Карін не пішла. Вона сиділа, поклавши голову на друкарську машинку. Руки її безпорадно лежали на столі, обобіч машинки. Здавалося, вона спала.
XXIV
— Карін! Люба!
Я підбіг до неї. Невже мертва? Невже вбивця завдав другого удару? Та коли я нахилився і обережно обмацав її голову, вона слабко застогнала. Хтось ударив її, коли вона друкувала. Цокання машинки заглушило ходу того, хто підкрався ззаду.
Треба негайно викликати «швидку допомогу», подумав я і схопив трубку. Проте лінія німувала. Чорний шнур теліпався в повітрі, видертий з апарата.
Карін знову застогнала, ніби хотіла сказати щось, але голова її так само лежала на машинці.
— Я тут, люба, — прошепотів я їй на вухо. — Нічого більше не бійся. Я тільки подзвоню в лікарню, полежи поки що тут, на канапі.
І я чи то поніс, чи то потяг її до довгої, низької канапи, яка стояла під стіною. Її ступні волочилися по підлозі. Коли я вклав її на канапу, вона тихо стогнала, але була все ще непритомна. Із щоки під оком текла кров. Вона, мабуть, ударилась об машинку. Я витер кров носовичком, намацав пульс. Він бився слабко, але рівно.
Її стіл був завалений папками та паперами. Біля протилежної стіни стояла сіра шафа для документів із прочиненими дверцятами.
Всередині вишикувалися в ряд сині корінці тек. Хто її вдарив і чому?
Але це потім. Зараз ішлося про життя Карін. У неї, мабуть, струс мозку, а може, й щось серйозніше. Спершу телефон. Викликати «швидку допомогу» й поліцію. А потім уже я візьмуся розгадувати всі ці таємниці.
Я вибіг у коридор. Кабінет Андерса. Там неодмінно має бути телефон. Але двері були замкнені, і відчинити їх не вдалося. Але ж тут мають бути й інші кабінети. Я пройшов зеленим, пофарбованим, як у лікарні, коридором, і дістався до сходів, якими піднімався кілька хвилин тому.
Треба піднятися ще на один поверх. У приміщеннях адміністрації хтось іще напевне працює. Та переді мною були тільки замкнені, неприступні двері.
Сходи, повертаючи, вели вгору й ставали дедалі вужчі. Я піднявся ще вище. Якщо й там не вдасться подзвонити, мені доведеться повернутися, знову бігти вниз. На вулицю. Але дивно, якщо в музеї не знайдеться телефону. Не всі ж службовці замикають на ніч кабінети.
Нарешті сходи закінчились, і я побачив перед собою вузенькі залізні двері з написом «Курити й запалювати вогонь заборонено». За цими дверима навряд чи є телефон, міркував я. І до того ж вони напевне замкнені.