— Розтрат у нього не було. Він шихрував із картинами. Можливо, Скіпка давав Андерсові в борг, чудово розуміючи, як у того сутужно з грішми. Потім йому сяйнуло, що можна продавати Андерсові картини. Хіллестрема, приміром. До мене сьогодні зайшла одна літня дама і сказала, що продала музею через посередництво Скіпки картину Хіллестрема за десять тисяч. Хоча насправді Хіллестремові картини коштують набагато більше. От я й подумав, що різниця осіла у Скіпки в кишені. Але вони, мабуть, поділили гроші.
— Як це поділили?
— Дуже просто. Дама одержує свої десять тисяч. Скіпка отримує двадцять тисяч від Андерса, а квитанцію виписує на тридцять. Отож зиск вони ділять. Андерсові треба було вилучити ту квитанцію. Тому на Карін і вчинено замах.
— Ви, здається сказали про якісь калоші. До чого тут вони.
— А от послухайте! Я недаремно про них згадав. Адже як усе було? Андерс непомітно лишається в музеї різдвяного вечора. Пробирається на горище, після того як домішав чогось у страви, залишені для сторожів. Десь близько другої він спускається, відключає сигналізацію і бере що йому потрібно. Знову крадеться нагору, ховає здобич — і йде до себе в кабінет. Де й сидить, не вмикаючи світла,
— Але як же це? Адже він відповів з дому по телефону, коли подзвонили з поліції. І ніхто не виходив з музею між другою і пів на п'яту. Інакше на снігу лишилися б сліди, хіба не так?
— Все це так. Але по телефону відповів на дзвінок із поліції не Андерс.
— Хто ж тоді?
— А Скіпка. Стіг Стремберг. Адже поліцейський, який дзвонив, не знає його голосу.
— Дивовижно! Просто неймовірно!
— Але це ще не все. Тут був тонкий розрахунок. Андерс передбачив, що під час ранкового переполоху всі бігатимуть коло вітрин як очманілі й нікому не буде діла до того, чи справді він увійшов через головний вхід і якщо увійшов, то коли.
— Так, розумію. Ну, а калоші? До чого тут калоші?
— Отут він і перемудрував. Коли я вперше зайшов у кабінет до Андерса, Карін мимохідь сказала, що його калоші наскрізь промокли і вона поставила їх на газету біля радіатора. Та, згідно з поліційним звітом, ні на сходах, ні в коридорах не виявлено ніяких слідів. Отже, він був такий передбачливий, що зумисне намочив їх у туалеті, адже надворі була сльота.
— Ну, а Скіпка? Навіщо його вбили?
— Я думаю, що поліція виявилась меткішою, ніж хотілося б Андерсові. Тоді він злякався й вирішив заплутати сліди. І хитро придумав. Довідавшись, що двоє терористів із «Червоного серпня» сидить у шведській тюрмі, він і надіслав листа з вимогою обміну. Але не повідомив про це Скіпку, а той занервувався, думаючи, що його вплутують у якісь складні політичні інтриги, запідозрив підступ. Тут і з'ясувалося, що його, Скіпку, краще прибрати.
— Ви маєте якісь докази? Все це, звичайно, звучить непогано. Але ж потрібні й докази…
— Ходімо на горище, і я вам дещо покажу. А то він може повернутись і замести сліди. Якщо уже не зробив цього. Адже я бачив його там сьогодні увечері.
— Ви бачили Андерса на горищі? — різко запитав Мугенс. — Він був там сьогодні ввечері?
— Так, але він зник, перш ніж я встиг щось зробити. У мене таке відчуття, що нам треба піднятись туди якомога швидше.
Ми вийшли в коридор. Мугенс мав рацію. Електрики не було, але він присвічував ліхтариком. Ми пройшли коридором, піднялися сходами й зупинились перед залізними дверима, які вели на темне, занедбане горище.
Воно здалось мені таким же негостинним, як і минулого разу.
— Десь тут… — І я став пробиратися попід стіною. — Десь тут має бути драбина.
Ми оглядались, шукали — і знайшли: вона лежала на підлозі, впираючись у стіну, довга й хитка драбина. Я глянув угору. Там, у темному закутні між кроквами, причаїлась маленька дерев'яна комірчина. Якщо не знати про неї, то знизу її й не помітиш.
— Там, — показав я нагору. — Він піднімався туди.
Ми приставили драбину, і перший поліз Мугенс. Почулося скрипіння, драбину захитало, але він, наче ніде нічого, піднімався далі.
— Лізьте за мною, — сказав він десь на півдорозі. — Вона витримає.
І я поліз слідом. Дуже повільно. Не був певний у міцності драбини, як Мугенс.
Раптом, коли я дістався вже до середини, світло згасло.
— Мугенсе, — покликав я, — засвітіть-но ліхтарика.
Він не відповів і запалив тонку сигару. Я побачив його обличчя, спотворене у світлі сірника.
— До речі, ви знали, що Скіпка — старий нацист? — провадив я, піднявшись ще на щабель, — Під час війни він перекуповував у німців антикваріат і продавав у Стокгольмі. А застрелили його з «люгера». Чи не ваша робота? — пожартував я, мружачись від спрямованого мені в обличчя ліхтарика.