— Корону й скіпетр ви тоді принесли з собою в броварню?
— Ні, вони лежали у Скіпки в сейфі. Він так зажадав, бо не довіряв мені. Нарешті я його спекався. Мабуть, смішно було дзвонити Бенгтові й Андерсу, але ж усе майже вдалося.
— А папірець із словом «Помста»?.. Ви приготували його заздалегідь?
— Ні, додумався уже в броварні. Це була імпровізація. Ви багато чого зрозуміли але не досить добре. Сумно, Юхане, сумно.
То було останнє, що я почув, перш ніж зрозумів, що падаю. Лечу вниз, у темряву, а наді мною — драбина. Я закричав, і все провалилось у темряву.
XXIX
Яскраве світло. Біле, гостро світло, воно мучить, терзає мене, хоч я і приплющив очі. І ще запах. Пахло квітами й ефіром. Одна рука не рухалась, і нога задерев'яніла.
Я обережно розплющив одне око, потім друге. Повільно, дуже повільно. Кімнату залипало сонце. Яскраве, буйне весняне сонце світило на ковдру, відбивалося від склянки на столі.
Я лежав під картатою голубою ковдрою, а моя рука, підвішена на розпірці, випросталась угору, немов застигши в нацистському вітанні.
Нацисти, подумав я, і різкий біль шпигнув у голову. Здоровою рукою я обережно обмацав лоба. Голова була туго забинтована.
На столі біля мене стояв букет. Через білу поверхню стола тягнувся провід до дзвінка. Я натиснув білу кнопку. Через п'ять хвилин з'явилася сестра в білому халаті з брошкою на шапочці.
— Доброго ранку, — сказала вона приязно. — Чудово, що ви опритомніли. Ви були хворі, тепер усе добре.
— Може, й добре. Як подивитись. Скільки я тут лежу?
— Тиждень приблизно. Одну руку зламано. Накладено гіпс. І поранення голови. Але щодо іншого все гаразд. — Вона усміхалась мені з професійним оптимізмом. — Тепер нам треба тільки дотримуватись повного спокою і лікуватись, тоді ми скоро одужаємо. — І спритними, звичними рухами поправила ковдру.
— Я б чого-небудь попив, — сказав я, облизуючи потріскані губи. — І мені треба поговорити з поліцією. З комісаром Асплундом.
Вона подала мені воду, помацала пульс, м'яко, заспокійливо усміхнулась і вийшла.
— Поліцію!.. — закричав я їй навздогін, але вона не почула.
І раптом я заснув. Зненацька, мов задули полум'я свічки. А коли прокинувся, було вже не так видно, яскраве сонце зникло. У вікно зазирав сірий, похмурий січневий день. На віконному карнизі примостився горобець, а на стільці в ногах ліжка влаштувався ще один гість.
— Так-так, Юхане. Ожив, незважаючи ні на що. Еге ж… Бур'ян, він добре росте…
Калле, сміючись, підсунув мені коробку шоколадних цукерок.
— Ось поласуй, бо ще довгенько тут вилежуватимешся, — повідомив він бадьорим голосом. — Я ще не зустрічав людини, яка б мала твій хист устрявати в різні історії.
Я стомлено усміхнувся.
— Як там моя Клео? Хто про неї подбає? І де Карін?
— Ну й ну, — пробурмотів він. — Ти спершу питаєш про ту тварину, а вже потім про Карін. Хоча ти завжди був несповна розуму. Ну, гаразд, не буду. Якщо ти можеш щось розповісти, охоче послухаю.
— Розкажи-но ти перший. Як я сюди потрапив, наприклад?
— Тут немає нічого дивного. Один із сторожів робив обхід і почув на горищі глухий звук, ніби впало щось важке. Він пішов на шум і побачив тебе. Ти лежав на підлозі, а кров із тебе цебеніла, наче з кабана під ножем.
— Я був один?
— Один?.. Ясна річ, один.
— Сторож не бачив Мугенса Анда?
— Чого б це його мав бачити сторож?
— Бо він намагався убити мене. Бо це він убив Скіпку й украв корону.
— Ну-ну-ну… — лагідно сказав Калле, незграбно поплескуючи мене по руці. — Я знаю, що ти дуже забився, але не настільки ж…
— Це Мугенс, — тихо повторив я. Я почував себе стомленим і сперечатися був не годен. Але розповів, повільно, з усіма подробицями, про те, що сталося.
Я скінчив, а Калле все ще сидів мовчки. Довго розглядав мене, нічого не кажучи. За вікном почало смеркатись.