Перед початком уроків в четвер, поширилися чутки, що минулого вечора на Мейн-стріт бачили Вольво містера Кеннана. Моніка Девіс вечеряла в центрі, в ресторані Емберс, коли побачила, як поряд проїхав містер Кеннан. Сара взялася передзвонювати всім однокласникам, щоб поділитися цією інформацією і з радістю вислухала нотації розлючених батьків, невдоволених ранішніми дзвінками від четвертокласників. П'ятнадцять по восьмій, за сорок п’ять хвилин до дзвінка на уроки, більшість однокласників зібралася на майданчику. Білл зголосився зайти в школу і розвідати ситуацію.
Він повернувся через три хвилини. Один погляд на його зажурене обличчя сказав більшості з них все, що вони хотіли знати.
-- Ну? – наполіг Бред.
-- Борчердінг, -- сказав Білл.
-- Може він ще не прийшов? – припустила Моніка, та в це мало хто повірив і дівчина поникла під їхніми осудливими поглядами.
Коли настав час заходити в клас, реальність сиділа перед ними в тій самій готовій тріснути сукні з фіолетовим узором, яку вона носила у вівторок. День тягнувся з тією млявістю, яку так важко описати і яку може викликати тільки останній день в школі. Ранок наповнила старанна праця, тим більше прикра, що в решті школи панувала лунка тиша. Більшість класів організували пікніки. Містер Кеннан вже давно запланував прогулянку до парку Ріверфронт на цілий день, де їх очікувала “ вакханалія з софтболом і ласощами”. Кожна дитина зголосилася принести особливі ласощі. Тепер про це не було й мови. Коли учні піднімали погляд від книжок, виконуючи команду місіс Борчердінг, у всіх в очах був однаковий вираз. Вони раптово почали розуміти, що світ не стійкий, що існують двері в реальність, які можуть несподівано відчинитися. Це був урок, який всі діти колись інстинктивно знали, але були настільки дурні, що, оточені захисним кільцем магії, тимчасово забули його.
День доплентався до обіду. Діти поїли у майже порожній столовій, де сиділи тільки покарані першокласники і п’ять слинявих учнів з окремого класу для відсталих.
Крики на майданчику лунали якось приглушено. До Террі ніхто не підходив. Якщо він і хвилювався, то не показував цього; він стояв, опершись на стовп для тетерболу і схрестивши руки на грудях.
Після обіду вони здали книжки – Бреду і Дональду довелося заплатити за загублені та пошкоджені книги – і сиділи мовчки, поки місіс Борчердінг старанно проводила інвентаризацію. Діти знали, що останні півтори години шкільного року вони будуть скребти парти, здирати плакати зі стін і вкривати книжкові полиці папером. Вони знали, що це намарне, бо через тиждень чи два прибиральники і так винесуть все з класу і приберуть його знову. Вони знали, що місіс Борчердінг зволікатиме до останнього, перш ніж видати табелі, весь час натякаючи, що дехто з них не перейшов в наступний клас -- чи безсумнівно не заслуговує на це. Вони також знали, що перевели всіх.
П’ять по другій, місіс Борчердінг важко встала і поглянула на двадцять сім дітей, що мовчки сиділи за своїми незвично чистими партами. Високі купки книжок оточували їх як захисні мішки з піском.
-- Гаразд, -- сказала місіс Борчердінг . -- Можете йти на перерву.
Ніхто не ворухнувся, за винятком Бреда, який встав, поглянув збентежено на нерухомих однокласників і з дурною посмішкою, сів на своє місце. Місіс Борчердінг зашарілася, почала щось говорити, раптово зупинилася і важко опустилася на крісло.
-- Террі, здається, ти хотів щось сказати, -- прохрипіла вона. Вона поглянула на поламаний годинник на стіні, потім – на будильник, який діти потайки продовжували накручувати. – В тебе тринадцять хвилин, юначе. Постарайся не змарнувати всю перерву.
-- Так, мем, -- сказав Террі та встав. Він підійшов до довгої дошки оголошень і підняв руку до намальованих фломастером трикутників гір, що тяглися вздовж південного узбережжя, зображеного від руки, континенту. Він нічого не сказав. Діти мовчки кивнули. Террі опустив руку і пішов на середину класу. Коли він йшов, його вельветові штани легенько шаруділи.
Посеред кімнати, він повернувся обличчям до однокласників. Через відчинене вікно залітали мляві потоки спекотного повітря, дзижчання комах і віддалені крики. Террі відкашлявся. Коли він почав говорити, в нього побіліли губи, але його високий, м’який голос був сповнений рішучості.
Рауль був на скелі біля двох ящерів, шо охороняють двері в місце, де Чаклуни тримали Доббі та Джернісав’єн. Не забувайте, шо саме в цей час той здоровенний чаклун діставав ножа, би розпороти Джернісав’єн і дістати ключ. Коротше, пальці Рауля замерзли, і він знав, шо мусить вбити ящерів дуже швидко, бо другого шансу в нього не буде. Навколо нього лютувала хурделиця і стрімко темніло.