Прийшов час розпочинати Бал. Зі столу прибрали, скатертину стріпали, тоді сам стіл розібрали на частини й винесли. Гості стали навколо широкого майданчика на найнижчій палубі та ще раз наповнили стакани. Вервечкою зайшов корабельний оркестр і почав готуватися.
Коли все було готове, капітан Кокус заплескав у долоні й запанувала тиша.
-- Ще раз офіційно вітаю всіх на борту Милосердного Зефіра, -- прогримів голос капітана. – і бажаю всього найкращого в цей сезон сонцестояння. А тепер… розпочинаються танці!
З останнім ударом його долонь, ліхтарі потьмяніли, заграв оркестр, великі дерев’яні заслінки на дні корабля опустилися вниз і тепер між пасажирами й небесною безоднею не залишилося нічого, крім прозорої підлоги Навколо всі ахнули та інстинктивно відсахнулися. Та відразу ж вибухнув сміх і оплески та почалися танці.
Великий, повний грації Небесний Галеон мчав нічними повітряними ріками. Якщо поглянути на нього зверху, то можна побачити тільки блиск навігаційних ліхтарів, а єдиними звуками були зітхання вітру, шелест вітрил і час від часу вигуки вартових на марсі “Все спокійно!” Але знизу, на кораблі сяяло світло і лунали мелодії настільки древні, що про них говорили, що вони походять з легендарної Старої Землі. Лісові німфи і напіврослики танцювали і крутили піруети на висоті тисячу п’ятсот метрів над вкритими темрявою пагорбами. В якийсь момент, твереза Джернісав’єн опинилася в незручному становищі – вона танцювала з кентавром, міцні руки Рауля підняли її високо, а копита вистукували свій власний ритм на бездоганно гладкій, прозорій підлозі. Перш ніж забава закінчилася, налетіла буря і капітан наказав погасити світло, щоб товариство могло спостерігати, як в них під ногами, далеко внизу, блискавки розривали грозові хмари. Після хвилини тиші, оркестр заграв Гімн Сонцестояння і Джернісав’єн, на своє здивування, виявила, що разом з усіма співає цю стару, сентиментальну баладу. На очі їй навернулися сльози.
Коли прийшла пора лягати спати, гості розійшлися непевною ходою по палубі, що стрімко тікала їм з-під ніг. Навіть повітряна буря не стала на заваді більшості змучених пасажирів, які відразу ж заснули мертвим сном. Доббі лежав розкинувшись навзнак, пурпурний берет на подушці поряд з ним, він широко відкрив великий, усміхнений, мавпячий, рот і хропів на всю кімнату. Койка Джернісав’єн виявилася завеликою для неї, тож вона спала скрутившись у відкритій шухляді, яка легенько висувалася, а потім закривалася назад під рівномірне погойдування корабля. Тільки Рауль не міг спати і переконавшись, що в друзів все гаразд, піднявся на палубу. Він стояв там, тулячись від холодного вітру, і спостерігав, як перше, зодіакальне світло світанку торкається буремних хмар.
Рауля не покидали похмурі думки. Він знав, що якщо їх не перехоплять летючі машини чаклунів, їхня подорож до Південної затоки триватиме ще тільки кілька днів. Звідти ще чотири чи п’ятиденний марш сушею до ймовірного розташування Перекидача. Вони вже і так знаходилися занадто близько від Цитаделі Чаклунів. Шанс, що троє друзів доживуть до кінця тижня, був мізерним. Рауль постукував по кинджалі на поясі і дивився, як починається новий день.
Містер Кеннан стояв на асфальтованому майданчику, навколо нього бігали і гралися четвертокласники, і насолоджувався приємним весняним днем. В цей теплий день він не потребував своєї військової куртки, яку так часто обговорювали діти, та все одно накинув її зверху, разом з спортивною кепкою. Час від часу він посміхався без причини і потирав бороду. Це таки був прекрасний день!
Навколо настрій дітей вказував на наближення літа. Маленький майданчик, який протягом довгих, зимових місяців, нагадував похмурий двір для прогулянок в’язнів, перетворився зараз на найприємніше місце на землі. Покинуті куртки та светри валялися на траві, а діти висіли на турніках, бігали до прилеглої алейки і назад, чи грали в кікбол біля цегляної стіни шкільного будинку. Дональд і Орвіль були поглинуті маленькою гілочкою, що плавала в брудній калюжі, навіть Террі пройнявся святковою атмосферою і ганяв наввипередки з Біллом і Бредом. Кеннан випадково почув, як хлопчина говорив Бреду, “Ти будеш Доббі, я – Раулем і ми битимемося з щуропавуками.” Білл почав протестувати, коли троє друзів побігли в кінець майданчика і Кеннан знав, що той відмовляється бути неокішкою, навіть на десять хвилин, які залишилися до кінця перерви.