— Навпаки, я сказав би, вона була собі на умі.
— Я не про те. Вона чудово дбає про свої інтереси й має виняткове почуття бізнесу. Ні, я про моральність.
— Ах, моральність!
— Джейн Вілкінсон, як кажуть, не розуміє моральних норм. Для неї не існує «добре» та «погано».
— Так, пам’ятаю, ви казали щось подібне того вечора.
— Ми щойно говорили про злочин…
— Так, друже?
— Що ж, я не здивувався б, якби Джейн скоїла злочин.
— А ви, мабуть, добре знаєте її, — задумливо пробурмотів Пуаро. — Ви часто грали разом з нею, чи не так?
— Так, гадаю, я знаю її, як свої п’ять пальців. Тому й можу уявити, як вона з легкістю вбиває когось.
— Ага! Вона запальна, так?
— Ні, ні, навпаки. Спокійна, як удав. Якщо хтось стане їй на шляху, вона просто усуне їх, не замислюючись. І її не звинуватиш, я про моральність. Вона просто вважає, що всяк, хто перешкоджає Джейн Вілкінсон, має зникнути.
У його останніх словах відчувалася якась гіркота, якої доти не було. Я почав гадати, який спогад викликав це.
— Думаєте, вона скоїла б… убивство?
Детектив уважно спостерігав за співрозмовником.
Браян глибоко зітхнув.
— Присягаюся. Мабуть, незабаром ви згадаєте мої слова… Я знаю її, розумієте. Вона вб’є так само легко, як вип’є чашку чаю вранці. Кажу вам, мсьє Пуаро.
Він підвівся.
— Так, — тихо сказав Пуаро. — Я розумію, про що ви.
— Я її знаю, — повторив Браян Мартін. — Я бачу її наскрізь.
Якусь мить він стояв, насупившись, а потім зміненим тоном промовив:
— Щодо цієї справи, мсьє Пуаро, я повідомлю вас за кілька днів. Ви ж візьметеся, так?
Мій друг мовчки дивився на нього якийсь час, а тоді відповів:
— Так, — нарешті сказав він. — Я візьмуся. Мене це зацікавило.
Він якось дивно вимовив останні слова. Я пішов провести Браяна Мартіна. У дверях той запитав мене:
— Ви зрозуміли, що він мав на увазі, коли запитав про вік переслідувача? Тобто чому це цікаво, якщо «хвосту» приблизно тридцять? Я взагалі нічого не зрозумів.
— Я теж, — зізнався я.
— Якесь безглуздя. Може, він просто грався зі мною?
— Ні, — заперечив я. — Пуаро — не такий. Відповідно, цей пункт щось важить.
— Та щоб мене, якщо я щось розумію. Радий, що і ви теж не втямили. Не люблю почуватися повним ідіотом.
Він пішов. Я повернувся до свого друга.
— Пуаро, — запитав я, — що там із віком переслідувача?
— Ви не здогадуєтеся? Бідний Гастінґс! — Він засміявся і похитав головою. — Що ви взагалі думаєте про нашу розмову?
— Даних небагато, щоб узятися за це… Важко судити. Якби ми знали більше…
— Навіть із тим, що нам відомо, хіба це не наштовхує вас на певні думки, mon ami?
Телефонний дзвінок урятував мене від сорому визнати, що у мене не з’явилося жодних гіпотез. Я підняв слухавку.
Голос був жіночий — чіткий, дзвінкий, діловий:
— Секретарка лорда Еджвера. Лорд шкодує, але мусить відмінити завтрашню зустріч із мсьє Пуаро. Він повинен терміново вирушити в Париж. Він міг би приділити мсьє Пуаро кілька хвилин сьогодні о 12 : 15, якщо це вам зручно.
Я порадився з Пуаро.
— Звичайно, друже, поїдемо сьогодні.
Я передав його слова в слухавку.
— Дуже добре, — відповів чіткий діловий голос. — О чверть на першу, сьогодні.
Секретарка поклала слухавку.
Розділ четвертий
Зустріч
Ми з Пуаро приїхали в будинок лорда Еджвера на Ріджент-ґейт у стані приємного очікування. Хоча я й не поділяв схильності свого бельгійського друга до «психології», але кілька фраз, якими леді Еджвер описала свого чоловіка, розбудили мою цікавість. Я нетерпляче чекав на це знайомство, щоб скласти власну думку.
Будинок вражав — надійний, красивий, хоча трохи похмурий. На вікнах — ні квітів, ні схожих дурничок.
Нам одразу відчинили, але це зробив не сивий дворецький у літах, що відповідало б зовнішньому виглядові будинку. Навпаки, двері відчинив один із найкрасивіших чоловіків, яких я тільки бачив. Високий, білявий, він легко міг би позувати скульптору для образу Гермеса чи Аполлона. Та попри привабливу зовнішність було щось ледь жіночне у м’якості його голосу, що мені не сподобалося. Також, що дивно, він нагадав мені про когось, кого я бачив недавно, але не згадав би навіть ціною свого життя.
Ми попросили про аудієнцію в лорда Еджвера.
— Сюди, будь ласка.
Дворецький повів нас через хол, повз сходи, і зупинився перед дверима у дальньому куті. Відчинивши їх, він відрекомендував нас тим самим м’яким голосом, якому я вже інстинктивно не довіряв.