— Ваша дружина говорить те саме, — тихо зауважив Пуаро.
— Невже?
У його очах на мить з’явився дивний блиск, але одразу ж зник.
Співрозмовник підвівся, показуючи цим, що зустріч завершено, і коли ми попрощалися, він начебто трохи розслабився.
— Вибачте за перенесену зустріч, але завтра я мушу вирушити в Париж.
— Нічого. Усе чудово.
— До речі, на розпродаж предметів мистецтва. Маю на прикметі маленьку статуетку — по-своєму ідеальну, — макабричну. Але мені подобається щось зловісне, макабричне. І завжди подобалося. У мене особливий смак.
І знову та дивна посмішка. Я розглядав книжки з найближчих поличок. Серед них я помітив мемуари Казанови, томик маркіза де Сада, ще одну про тортури в середні віки.
Я згадав, як здригнулася Джейн Вілкінсон, коли розповідала про свого чоловіка. Це була не гра. То було щиро. Я замислився, що ж це за чоловік такий — Джордж Альфред Сент-Вінсент Марш, четвертий барон Еджвер.
Він попрощався з нами надзвичайно ввічливо і натиснув на дзвоник. Ми вийшли. Грецький бог у вигляді дворецького чекав на нас у холі. Я вже зачиняв двері бібліотеки за собою, коли мимоволі зазирнув усередину. Я мало не скрикнув від здивування.
Від ввічливої усмішки не залишилося й сліду. Губи оголили зуби в злісному вишкірі, очі горіли люттю і майже божевільним гнівом.
Я вже не дивувався, чому лорда Еджвера покинули обидві дружини. Але мене вразило залізне самовладання чоловіка. Витримати всю розмову з таким застиглим самовладанням, із такою байдужою ввічливістю!
Коли ми підійшли до виходу, двері праворуч відчинилися. На порозі кімнати стояла дівчина, яка, побачивши нас, трохи відсмикнулася назад.
Вона була висока, струнка, з каштановим волоссям та блідим обличчям. Її очі, темні та перелякані, на якусь мить зустрілися з моїми. Тоді, наче тінь, дівчина знову зникла у кімнаті й зачинила двері.
За мить ми вийшли на вулицю. Пуаро зупинив таксі. Ми сіли, і він сказав водієві їхати у «Савой».
— Ну, Гастінґсе, — промовив мій друг, підморгнувши, — зустріч пройшла не так, як я уявляв.
— Так, справді. Ото дивак той лорд Еджвер.
Я розповів йому, як зазирнув у кабінет перед тим, як зачинити двері, і що я там побачив. Детектив повільно та вдумливо кивав головою.
— Припускаю, що він на межі божевілля, Гастінґсе. Можу лише уявити, які в нього дивні пороки і що за машкарою крижаної байдужості він приховує глибоко вкорінені жорстокі інстинкти.
— Недарма обидві дружини покинули його.
— Маєте рацію.
— Пуаро, коли ми виходили, ви помітили дівчину — темноволосу, з блідим обличчям?
— Так, mon ami. Юна леді, перелякана і нещасна.
Його голос був сумним.
— Хто, думаєте, вона така?
— Напевно, його дочка. У нього є дочка.
— Вона здавалася такою переляканою, — повільно сказав я. — Такий будинок, мабуть, занадто понуре місце для молодої дівчини.
— Правду кажете. От ми і приїхали, mon ami. Повідомимо її світлості добрі новини.
Джейн була в своєму номері. Зателефонувавши їй, адміністратор сказав нам, що ми можемо піднятися. Портьє провів нас до дверей.
Нам відчинила охайна жіночка середнього віку в окулярах і з гладко укладеним сивим волоссям. Зі спальні пролунав хрипкий голос господині:
— Елліс, це мсьє Пуаро? Запропонуйте йому сісти. Накину на себе якесь лахміття й одразу ж виходжу.
Лахміттям Джейн Вілкінсон вважала прозорий пеньюар, який демонстрував більше, ніж приховував. Вона зайшла і нетерпляче запитала:
— Усе добре?
Пуаро підвівся і схилився над її рукою.
— Влучні слова, мадам, усе добре.
— Як… що ви маєте на увазі?
— Лорд Еджвер цілком згоден на розлучення.
— Що?
Якщо здивування на її обличчі було несправжнім, вона й справді була найвидатнішою акторкою.
— Мсьє Пуаро! Ви домоглися успіху! Одразу ж! Отак! Та ви геній. Заради Бога, як ви влаштували це?
— Мадам, я не прийматиму незаслужені компліменти. Півроку тому ваш чоловік написав вам, що передумав щодо розлучення.
— Що ви сказали? Написав мені? Куди?
— Наскільки я зрозумів, ви тоді були в Голлівуді.
— Але я не отримувала жодного листа. Мабуть, загубився. Лише подумайте, а я все обдумувала, планувала, переживала, божеволіла увесь цей час!
— У лорда Еджвера склалося враження, що ви маєте намір одружитися на акторові.
— Звичайно. Це я йому таке сказала, — вона всміхнулася, як щаслива дитина. Потім раптом на її обличчі відобразилася тривога. — Мсьє Пуаро, ви ж не розповіли йому про мене та герцога?
— Ні, ні, заспокойтеся. Я обачний. Цього ж не треба було, чи не так?
— Бачте, у нього дуже дивакувата підла натура. Мій шлюб із Мертоном міг здатися йому занадто хорошим для мене, і, звісно, він би спробував підкласти якусь свиню. Кіноактор — це інше. Хоча, хай там як, я однаково здивована. Так. Елліс, ти не здивувалася?