Я завжди був шанувальником прекрасної Джейн Вілкінсон. Її емоційні виступи хвилювали мене, і перед тими, хто захоплювався її красою, але не бачив у ній акторки, я завжди відстоював думку, що у неї надзвичайні акторські здібності.
Було трохи химерно чути той знайомий, ледь хриплуватий голос із фаталістичними нотками, які так часто проймали мене, і спостерігати, здавалося, пронизливий жест рукою, що повільно стискалася в кулак і розтискалася, а також різкий закид головою назад, щоб волосся відкрило обличчя, — як я збагнув, вона робила це наприкінці кожної драматичної сцени.
Джейн Вілкінсон належала до тих акторок, які покидають сцену заради шлюбу — лише для того, щоб повернутися на неї через кілька років.
Три роки тому вона вийшла заміж за багатого, але дещо дивакуватого лорда Еджвера. Подейкували, невдовзі вона покинула його. Хай там як, через півтора року після одруження вона знімалася в американських фільмах, а цього сезону з’явилася в успішній п’єсі в Лондоні.
Спостерігаючи за дотепною, але, мабуть, дещо злісною пародією Карлотти Адамс, я замислився про те, як відреагували на такі імітації обрані суб’єкти. Чи тішила їх слава, яку вони отримували через таку рекламу? Чи, може, їх дратувало те, що, зрештою, було навмисним викриттям їхніх професійних секретів. Хіба Карлотта Адамс не стала в позицію суперника, який каже: «О, це ж старий трюк! Дуже простий. Я покажу вам, як це робиться».
Я вирішив, що якби сам був суб’єктом імітації, це розлютило б мене. Звісно, я приховував би своє роздратування, але це безперечно не сподобалося б мені. Треба бути надзвичайно толерантним і мати чудове почуття гумору, щоб оцінити таке нещадне викриття.
Щойно я дійшов такого висновку, як приємний хрипкий сміх зі сцени відлунням пролунав позаду мене.
Я різко повернув голову. У кріслі одразу за мною, нахилившись вперед і привідкривши рота, сиділа жертва цієї пародії — леді Еджвер, більш відома як Джейн Вілкінсон.
Я одразу збагнув, що мої припущення виявилися цілком помилковими. Вона сиділа, нахилившись уперед, з напіввідкритими вустами, і в її очах світилися задоволення та захват.
Коли «пародія» завершилася, жінка голосно зааплодувала і, сміючись, повернулася до свого компаньйона, високого й надзвичайно привабливого молодика, який нагадував грецького бога, чиє лице я розпізнав радше з екрану, ніж зі сцени. То був Браян Мартін, найпопулярніший на той момент герой кіно. Він знімався разом із Джейн Вілкінсон у кількох фільмах.
— Дивовижна, хіба ні? — промовила леді Еджвер.
Її супутник розсміявся.
— Джейн, ти так захопилася!
— Але вона справді чудова! Набагато краща, ніж я уявляла!
Я не розчув відповіді її компаньйона. Карлотта Адамс розпочала свій черговий експромт.
Те, що сталося пізніше, я й досі вважаю дуже цікавим збігом обставин.
Після театру ми з Пуаро поїхали повечеряти в «Савой».
За сусіднім столиком сиділи леді Еджвер, Браян Мартін та двоє інших людей, яких я не знав. Коли я вказував на них своєму другові, ще одна пара сіла за столик позаду них. Обличчя жінки було мені знайоме, та доволі дивно, що якусь мить я не міг згадати, хто вона.
Та я раптом зрозумів, що розглядаю саму Карлотту Адамс! Чоловіка я не знав. Він був доглянутий, з доброзичливим, але дещо пустим обличчям. Не з тих, що мені до вподоби.
Міс Адамс була одягнена надто непримітно, у чорне. Її обличчя не належало до тих, що одразу ж привертають увагу чи запам’ятовуються. То було одне з тих рухливих і чутливих облич, що насамперед ідеальні для мистецтва наслідування. Воно могло легко прийняти риси іншої людини, однак не мало власних характерних ознак.
Я поділився своїми думками з Пуаро. Він уважно слухав мене, схиляючи яйцеподібну голову вбік, водночас метаючи пронизливі погляди на два вказані столики.
— То це леді Еджвер? Так, я пам’ятаю. Бачив її на сцені. Вона — belle femme[1].
— Ще й акторка нівроку.
— Можливо.
— Ви, здається, не надто переконані.
— Гадаю, усе залежить від ролі, мій друже. Якщо Джейн Вілкінсон у центрі п’єси і все обертається навколо неї — так, вона виконує свою роль. Сумніваюся, що вона могла б належно зіграти якусь другорядну роль, чи навіть, як це називають, характерну роль. П’єса має бути написана про неї та для неї. Мені здається, що вона з тих жінок, які цікавляться лише собою. — Мій друг замовк, а потім додав досить несподівано: — Життя таких людей сповнене великих небезпек.