Він розсміявся.
— Гадаю, вона б доволі безжурно скоїла вбивство, але її б ранило до болю, якби її зловили й захотіли повісити за це. Проблема в тому, що її справді зловлять. У неї немає голови на плечах. Джейн уявляє вбивство так: під’їхати в таксі, зайти, назвавши своє ім’я, і застрелити когось.
— Цікаво, навіщо ви це розповідаєте? — пробурмотів Пуаро.
— Даруйте?
— Ви добре знаєте її, мсьє?
— Я сказав би, що знав…
Браян Мартін знову засміявся, і мене вразило, що його сміх виявився незвично болючим.
— Погоджуєтеся? — він звернувся до інших.
— О, Джейн егоїстична, — мовила місіс Відберн. — Хоча, акторка має бути такою. Тобто якщо хоче показати свою індивідуальність.
Мій друг не говорив. Він розглядав обличчя Браяна, вивчаючи його з цікавим, допитливим виразом, який я не міг зрозуміти.
Цієї миті з сусідньої кімнати випливла Джейн, а за нею Карлотта Адамс. Я припустив, що Джейн «підправила обличчя», хай що там означала ця фраза, і була задоволена. Та, як на мене, лице було таким же, як раніше, адже його просто неможливо було зробити красивішим.
Вечеря, яка відбулася опісля, пройшла весело, хоча іноді у мене виникало відчуття чогось прихованого, яке я не міг пояснити.
Джейн Вілкінсон не була з цим пов’язана, як я гадав. Вона, без сумніву, була молодою жінкою, що діяла напролом. Вона хотіла поговорити з Пуаро, тож негайно перейшла до справи і добилася свого, не відкладаючи. Тепер вона була у надзвичайно гарному настрої. Її бажання запросити Карлотту Адамс на вечерю було простою примхою. Її дуже потішила, як тільки може втішити дитину, талановита пародія на себе.
Ні, це відчуття чогось прихованого не стосувалося Джейн Вілкінсон. А кого ж?
Я почав вивчати гостей по черзі. Браян Мартін? Він, звичайно, не поводився природно. Та це, сказав я собі, мабуть, пов’язано з тим, що він кінозірка. Надмірна впевненість зарозумілого чоловіка, що звик грати роль і не міг цього позбутися.
Хай там як, Карлотта Адамс поводилася доволі природно. То була скромна дівчина з приємним тихим голосом. Тепер, скориставшись можливістю бути в безпосередній близькості від неї, я взявся уважніше вивчати її. Безперечно, в ній був певний шарм, але радше зі знаком «мінус». Він виражався у відсутності якоїсь риси, що виділялася, звертала на себе увагу. Карлотта була втіленням м’якої злагодженості. Навіть її зовнішність була непримітною. М’яке темне волосся, очі блідо-блакитні, майже безбарвні, бліде обличчя та рухливий і чутливий рот. Таке обличчя вам сподобається, але навряд чи ви впізнали б його, зустрівши дівчину в іншому одязі.
Її, здавалося, задовольняли люб’язність та схвальні приповідки Джейн. Як і будь-яку дівчину, подумав я, і тоді, саме тієї миті сталося дещо, що змусило мене переглянути свої поспішні висновки.
Карлотта Адамс поглянула на Джейн Вілкінсон, яка сиділа по той бік столу і саме повернулася до Пуаро, щоб сказати йому щось. Карлотта зацікавлено вивчала акторку, здавалося, вона цілеспрямовано оцінювала її, і водночас мене вразила достеменна ворожість у цих блідо-блакитних очах.
Можливо, це моя уява. А може, справжнісінька професійна заздрість. Джейн була успішною акторкою, що добилася визнання, тоді як Карлотта лише починала підніматися щаблями.
Я подивився на інших трьох присутніх. Містер і місіс Відберн? Як щодо них? Чоловік був високий, зовсім худий, а жінка — повновида білява щебетуха. Вони виявилися заможними людьми з тягою до всього, що стосувалося сцени. Власне, вони не бажали обговорювати жодну іншу тему. На їхній превеликий жаль, через мою нещодавню відсутність в Англії вони визнали мене не надто поінформованим співрозмовником, і зрештою місіс Відберн повернулася до мене своїми широкими плечима й більше не згадувала про моє існування.
Останнім гостем був смаглявий молодик із життєрадісним обличчям, який супроводжував Карлотту Адамс. Із самого початку у мене закралися підозри, що він не настільки тверезий, як мав би бути. Коли він випив ще трохи шампанського, це стало очевидно.
Здавалося, він страждав від глибокого почуття провини. Першу половину вечері він провів у похмурій тиші. Та потім вилив свою душу переді мною, напевно, під враженням, що я один з його найдавніших друзів.
— Що я хочу сказати… — говорив він. — Це не так. Ні, друзяко, усе не…
Я навмисно оминаю певну невиразність його слів.
— Я хочу сказати… — продовжував він. — Я питаю тебе? Тобто, візьмімо дівчину, що, скажімо, усюди пхає свого носа. Тиняється тут і все псує. Не те, щоб я сказав їй те, чого не слід було. Вона не з таких. Сам знаєш, батьки-пуритани, «Мейфлавер», усе таке. Та чорт з ним, дівчина порядна. Тобто… А про що я говорив?