Важкий «морячкин» самогон, здавалося, узявся у його крові якоюсь глевкою субстанцією, що прибивала тіло до підлоги, а голову перетворила на залізний жбан. Але найгіршим було те, що він відчував, як у його тілі оселилася якась чужа істота, що не давала можливості ані поворухнутися, ані дихати, бо щойно він спробував набрати повні груди повітря, у животі враз з'явилося відчуття бритви, приставленої до самих кишок.
Він потягнувся рукою до сідниць, сподіваючись на те, що, можливо, шийка пляшки повністю не прослизнула усередину і її можна ще буде витягти. Але дарма. Вона було усередині! І це був жах, страх, і усвідомлення чогось невідворотного і трагічного, що сталося у його, Лесиковому житті.
Але він дихав, він бачив світло, він міг думати, і це давало якусь надію на порятунок.
«Швидку! Треба терміново викликати швидку допомогу!» — майнула думка і він, незграбно ворушачи ще отупілими від алкоголю «ізвілінами», почав згадувати, де то міг бути його мобільний телефон, яким він останнім часом навіть не користувався, щоб не відволікатися на різні дрібні справи, у які його постійно намагався вплутати лихий багатомільйонний мегаполіс, що розкинувся зовсім неподалік. — В Київ! В Київ! Терміново в Київ — там життя і порятунок!» — забилася, запульсувала у свідомості абсолютно ясна думка. Але ж де телефон?
Він трохи підняв голову над килимом і повернув її праворуч, там де біля ліжка стояла низенька тумбочка. О диво! Його срібляста «Нокія» була саме там!
Відстань у два з половиною метри він долав декілька хвилин. Спершу спробував підтягнути ноги до живота і підвестися, але отой вже знайомий блискавичний біль знову кинув його на підлогу. Від люті Лесь загарчав, як дикий звір, і у його голові почало прояснюватися.
Він стиснув зуби і деякий час глибоко і протяжно дихав носом. Адреналін, що почав впорскуватися в його кров шаленими дозами, долав алкогольне отупіння. Отак полежавши трохи, він спробував перевернутися набік і це йому вдалося майже безболісно… «Головне не підтягувати ноги до живота!» — це був гарний досвід. Але як рухатися далі?
Рішення прийшло само собою. Майже інстинктивно, він перевернувся на спину і, випроставши ноги уперед, головою ліг в напрямку тумбочки. Поволі відштовхуючись від підлоги руками, і намагаючись не напружувати м'язи на животі, бо при такому напруженні біль повертався, він повз доти, доки йому не вдалося, ухопити «Нокію» в руки.
Телефон був вимкнений. «Аби тільки у ньому лишився заряд!» — благав вищі сили Лесик, натискаючи на кнопку «вкл.».
Слава Богу, екран блимнув заставкою на якій було зображено лідера Партії Регіонів Віктора Януковича (такий жарт для друзів-політиків), загорівся і запросив код для розблокування СІМ-карти. Лесик набрав 1969 — рік свого народження і тут, о чорт! Телефон знову вимкнувся, бо батарея, таки була геть розряджена…
«Спокійно друже, все гаразд», — заспокоював він сам себе, важко і уривчасто дихаючи, бо, на щастя, шнурок підзарядки валявся поруч на підлозі між ліжком і тумбочкою.
Приєднавши його до телефону, Лесик деякий час почекав, а потім повторив спробу реанімувати телефон. Цього разу у нього все вийшло…
Набравши нуль три — номер «швидкої», він приклав слухавку до вуха, готуючись почути в ній рятівні гудки, але натомість інфернальний жіночий голос металевим тоном прорік: «Недостатньо грошей на рахунку, щоб здійснити виклик!»
«Який чорт недостатньо грошей!!! — волало, билося у безпорадному гніві усе Лесикове єство, тоді як він широко відкритими від жаху очима втупився в одну точку на стелі. — Номери «пожежної», «швидкої», «міліції» завжди безкоштовні!!!»
Так то воно, друже, так! Але то в Києві… А ти зараз у Васильківському районі у селі Плисецьке на «Кінському хуторі», майже на краю світу і зони дії стільникового зв'язку, лежиш на підлозі і вимагаєш усіх цивілізаційних благ? Тут інші закони, тут інше життя, тут інша країна, та, яку ти ненавидиш, і вона відповідає тобі взаємністю.
«Чорт!» — ледь не заплакав Лесик і зробив ще дві невдалі спроби зателефонувати мамі і в міліцію, а потім, вронивши руку з телефоном на підлогу, ледь не заплакав, але стиснувши зуби і волю в кулак, загарчав, як дикий собака, рвонувся, і, скаженіючи від болю з виттям і матюками, перевернувся на живіт, а потім відштовхнувшись від підлоги, встав на коліна… Вирішив іти ва-банк! Іншого виходу не було!
Тьотя Катя та її чоловік Василь Денисович, розбурхані останніми подіями, у ту ніч теж не могли спокійно заснути. Зі своєї літньої кухні, де вони пили чай із цукерками прекрасно було чути, як молодий Забуга декілька разів виходив на двір і когось голосно посилав куди подалі, вмикав голосно телевізор, співав Розенбаума під гітару, а потім затихнув. Було якраз чверть на другу ночі.
«Оце він дарма робив…!» — відсьорбуючи чай, задумливо проказала тьотя Катя, дивлячись кудись убік.
«Ти про що? — так само задумливо запитав у неї Василь Денисович, розгортаючи цукерку «Ракова шийка від Рошен».
«Оце у ніч проти Трійці напиватися п'яним, просто неба посилати всіх, пісні горлати… Того й дивись чорти забрати можуть…»
«Тю дурна! — хмикнув Василь Денисович, — що ті чорти! Я ото думаю, що то вопще його остання гулянка, бо брати малої Гордієнчихи, як дізнаються від баби, що «городський» їхню сестру неповнолітню зваблював, так ото мало, що хату можуть підпалити, а то ж не дай Боже, і ще чогось більш гіршого утнуть. А вони ж такі… Люті! Особливо малий, отой що нежонатий Сашка. Кажуть, що то він торік Мухин дім підпалив, а цієї зими того мента з Каліновки, що до Вальки Прокопенко залицявся, завалив. Калікою ж лишився, чула?»
«Та чула! Голову йому гарно проломили… Він же ж Гальки Чумаківни чи то двоюрідний племінник, чи онук? Так вона розповідала, що ледь з того світу витягай, машину продали, корову, щоб гроші на операцію та лікування зібрати… І нащо воно їм треба каліку тепер вдома мати? Воно ж ледь ходить, дурню якусь несе і соплі носом пускає. Ото ділов наробили через ту Вальку Прокопенчиху… А вона, ця блядь, чуєш, кажуть, до Києва попхалася і там десь у стриптиз-клубі працює! Так отой малий Сашка, який у неї закоханий був, кажуть обіцяв і до самого Києва поїхати та й усіх хахалів її перестріляти! А що він такий, він зможе! Гаряча кров…»
«Так, вони усі такі… Гордієнки…»
Та раптом поважну та неквапливу бесіду обох плисецьких старожилів перервав не такий вже і далекий дикий крик, що почувся наче знадвору.
«Що за чорт!» — так і заклякла із чашкою у руці тьотя Катя, широко розкривши вже сонні очі.
А вже за хвилину, певне, той самий «чорт» бився до них у ворота.
«Василь Денисович! Василь Денисович! Тьотя Катя-а-а-а-а… Відкрийте-е-е-е-е…»
«От сука, я йому зараз, козлу лисому, по рогах таки настучу! — рвучко схопився з місця Василь Денисович, бо впізнав голос Леся, і думаючи, що то він з п'яних очей рветься до них у господу, побіг до воріт, прихопивши із собою здоровезний дрин, яким зазвичай мішав бодягу для свиней.
Так і хотів вже угріти проміж очей, але розчахнувши хвіртку, і вже був замахнувшись, закляк, бо майже з порогу заволав до нього божевільний Лесик:
«Сто баксів, дядя Вася, сто баксів даю… відвезіть мене до Києва у лікарню…»
«Тю, та що з тобою…» — так і опустив дрина долу.
Лесик стояв проти нього геть голий і босий, загорнутий лише у нижній частині тіла у рожевий махровий рушник.
«Швидше, дядю Васю, вмираю!»
Тут вже Василь Денисович справді здивувався, бо вперше у житті чув, щоб Лесик розмовляв українською мовою.
«О! Та ти і по-нашому вмієш, не тільки «по-гарадському!» — усміхнувся старий плисака. «Швидше, дядя Вася, благаю!» «Так а що сталося? Чого сам не можеш їхати?» «Не можу… болить! Благаю, скоріше, бо вмру!»