Проте до справи! Зазирнувши того дня до Диканського краєзнавчого музею, Лесь ніс до носа зіткнувся з «групою таваріщей», яких він добре знав і тихо ненавидів. То були кінорежисери брати Іллєнки Юрій та Михайло, з ними був ще синок Юрія Андрій (лютий молодий націоналюжка, що злигався з Тягнибоком), і ще пару людей, яких Лесик не знав, але оскільки вони говорили із діяспорянським акцентом, то точно упізнав в них тих «канадійшьких чи американшьких» жлобів, що у вирі подій останнього часу сунули в Україну, як сарана.
Жлоби й націоналісти якраз прощалися з Ганною Антонівною, чемно їй дякуючи (аж зригнути захотілося від їхнього акценту), і поки Лесик здавав свій верхній одяг до гардеробу, вони вже пішли собі геть!
«А то ви до музею? — звернулася до нього Ганна Антонівна. — Може, хочете екскурсію? Усього десять гривень!»
«Усього десять гривень! — зловтішно подумав Лесик про хохлів, що ладні продавати свій рабський труд за копійчини, а сам мовив: Давайте!»
Екскурсія першим поверхом, де йшлося про історію Диканського краю відтоді, коли тут були ще стоянки первісних людей і аж до того моменту, як революційно налаштований місцевий народ зрівняв з землею палац славних Кочубеїв, дуже потішили Леся. В деяких місцях екскурсії він відверто реготав, удавано хапаючись за живіт, особливо коли Ганна Антонівна почала у якомусь місці оповіді виводити історію української хати від Трипілля: «Бо хата для українця — то увесь всесвіт! — виспівувала вона лагідним своїм голосом, — а тому українці самодостатні, бо живуть у злагоді з Богом і стихіями. Держава їм як така не потрібна, бо не було ще в історії України такої держави, яка б була за суттю Українською. От, може, тепер Ющенко щось зробить!..»
У цьому місці він знову ледь не блюванув! Лесь ледве себе стримував, щоб не вступити з екскурсоводкою в полеміку, але оскільки вважав її істотою значно нижчою за соціокультурним, інтелектуальним рівнем, а також історично-суспільною вагою, то вирішив не опускатися до рівня цієї «національно-свідомої почвари». Просто нахабно іржав, принижуючи її таким чином. За свої десять гривень задоволення мав купу!
Ганна Антонівна, здається, зрозуміла, з ким має справу. В очах її запалилися сірі холодні вогники. Тон розповіді зробився сухим і байдужим, губи склалися у сувору нитку, а долоньки раз у раз стискалися у кулачки.
«А чого це Іллєнки у вас робили?» — піднімаючись сходами на другий поверх запитав у неї Лесь. «Даценком цікавилися…» «Ким?»
«Іваном Даценком» «А хто це такий?»
"Зараз на другому поверсі я вам про нього розкажу"?
Вислухавши коротеньку оповідь про те, як місцеві мешканці на місці шикарного палацу Кочубеїв у 20-ті роки минулого сторіччя побудували свинарники, як половина усього диканського повіту вимерла під час Голодомору у 32–33 роках, історію про перший залп систем залпового вогню «Катюша» у 1941 році, що пролунав саме на землі Диканщини, Лесь з Ганною Антонівною, нарешті дісталися стенду, де висів портер героя.
«Іван Іванович Даценко народився у 1918 році в селі Чернечий Яр Диканського району Полтавської області, — почала свою монотонну оповідь екскурсовод, вказавши рукою на фотографію за склом. Наприкінці 30-х років поступив до Чкаловського авіаційного училища, яке і закінчив у 1940 році. Від перших днів війни він воював у складі ланки бомбардувальників дальньої авіації. В 1943 році його було нагороджено Орденом Леніна та Золотою зіркою Героя СРСР. Відтоді майор, а згодом полковник Іван Даценко, через добре знання англійської мови, очолив спецзагін дальньої авіації, який у співпраці з союзниками (американськими пілотами) проводив військові операції. У листопаді 1943 року ланка важких бомбардувальників вирушила з летовища під Полтавою у напрямку Львова із завданням зруйнувати вузлову залізничну станцію та летовище в районі Скнилова. На підльоті до Львова ланка потрапила під приціли німецьких зенітних батарей. Усі пілоти бачили, як флагманський літак, яким керував Даценко, взятий у перехресне світло прожекторів спалахнув від влучних пострілів німецьких зенітних орудій і вибухнув у повітрі.
Довгі 25 років на Батьківщині героя, якому посмертно присвоїли ще одне звання Героя Радянського Союзу шанували його пам'ять, встановлювали меморіальні бюсти, проводили військові ігри «Зарниця», називали вулиці і школи його ім'ям. Аж поки восени 1967 року все не закінчилося… Двічі Герой виявився живим! Та не просто живим, а ще й емігрантом — вождем індіанського племені ірокезів під назвою Мохаве Кахавейк!»
Не будемо докладно переповідати усю історію, за мотивами якої український режисер Михайло Іллєнко через декілька років таки випустить у широкий кінопрокат картину під назвою «Той, хто пройшов крізь вогонь!» Скажемо одне, що у той самий момент, коли Ганна Антонівна розповідала Лесю про ту історію, сталося у нього видіння.
Він — в бездоганному смокінгу і лакованих туфлях, з ідеально виголеною головою, стоїть разом із знімальною групою на сцені кінопалацу, де зазвичай відбувається вручення премії Американської кіно академії, і тримає золотого Оскара. Позаду нього величезний світлодіодний екран на якому надпис: «Переможець у номінації «Кращий закордонний фільм» кінострічка «Малоросійський ірокез!» продюсер, сценарист та режисер — Олесь Білий, Росія!»
«Чому Росія?» — спитаєте ви?
Відповімо словами головного героя: «А хіба, блядь, в цій сраній Україні є кінематограф? Хіба ці йобані хохли, здатні створити нормальне кіно? Та у них же ж взагалі кінематографічної школи нема. Третього сорту, людиноподібні двоногі сотворіння, без смаку, традицій та вміння працювати!»
Словом, здалося в той момент Лесю, що він натрапив на золоту жилу! На історію, яка ще невідома широкому загалу, але яка може бути базовою для створення геніального сценарію, роману, документального кіно (необхідне підкреслити)! Історія фантастична!
«Так а що Іллєнки тут робили?» — ледь утримуючи на обличчі маску байдужості, перепитав ще раз екскурсоводку наш герой.
«А вони кіно хочуть знімати про Даценка! Кажуть, що дуже цікава як для кінематографу історія!»
«А-а-а-а, — удавано кволо й індиферентно протягнув Лесь і закусив губу, а сам подумав, — хуй вам!»
Як подумав так і зробив! Майже три місяці вивчав книжечку з назвою «Той, що пройшов крізь вогонь», яку купив у Ганни Антонівни за 20 гривень (тільки рік тому власним коштом видали! — сказала та, забираючи гроші), збирав матеріали, нишпорив інтернетом, ходив до канадійської та американської амбасад, і, нарешті, познайомився з рідною небіжкою Івана Даценка, Галиною Іванівною, яка мешкала у Полтаві і тримала величезний архів. Бо мати її (рідна сестра Івана Даценка), як вмирала, сказала таке: «Як не покладеш, Галю, квіти на могилу брата у Канаді, не заспокоється душа моя!»
Весною того ж року письменник і публіцист Лесь Білий відіслав здебільшого у російські видавництва та кінокомпанії синопсис майбутнього роману-сценарію під робочою назвою «Малоросійський ірокез», який закінчувався таким абзацем:
"Лише раз на рік, у день літнього сонцестояння двері заповідної частини резервації племені Мохаве Кахавейк відкриваються для всіх охочих, аби ті могли бути присутніми при «Святі Сонця» і звершенні обряду ініціації (посвячення молодих хлопців у воїнів). Поруч з майданом, де відбувається цей обряд, знаходиться старовинне багатовікове кладовище, на якому ховають виключно вождів Мохаве. Це кладовище є найбільшою святинею племені. Саме там побоїться прах вождя на ім'я «Чіф зе покен фаєр», або «Того, хто пройшов крізь вогонь» — простого малороса з-під Полтави, двічі Героя Радянського Союзу, Івана Івановича Даценка.