Зрештою, убити я можу будь-коли. Цікавіше було почекати й трохи поміркувати над цим. І тоді мені в голову прийшла ідея: переслідувати їх! Куди б вони не поїхали, навіть на край світу, щоб разом насолоджуватися життям, вони бачитимуть мене! І це спрацювало! Ліннет це боляче зачепило, ніщо інше б так не подіяло. Зачепило її за живе… А тоді мені стало подобатися… І вона нічого не може зробити! Я завжди дуже приємна та ввічлива! До жодного слова не можна придертися. Я отруюю їм усе, геть усе.
Вона розсміялася дзвінким сріблястим сміхом.
Пуаро схопив її за плече.
– Тихо. Заспокойтеся, кажу вам.
Жаклін поглянула на нього:
– Ну?
Вона провокаційно всміхнулася.
– Мадемуазель, благаю вас, облиште це все.
– Дати спокій дорогій Ліннет!
– Я про інше, важливіше. Не відкривайте свого серця злу.
Її уста розтулилися, в очах з’явилося збентеження.
Пуаро серйозно продовжував:
– Інакше прийде зло… Так, зло неминуче прийде… Воно ввійде у вашу душу й поселиться там. Отоді його вже не проженеш.
Жаклін не зводила очей із детектива. У її погляді промайнуло вагання.
– Я… не знаю…
Та раптом у неї вирвалося:
– Ви не зможете зупинити мене!
– Ні, – сумно погодився Еркюль Пуаро. – Я не можу вас зупинити.
– Навіть якби я зібралася вбити її, ви не зможете зупинити мене.
– Ні, якщо ви готові заплатити цю ціну.
Жаклін де Бельфор засміялася:
– О, я не боюся смерті! Зрештою, для чого мені жити? Звісно, ви переконані, що це неправильно – вбити людину, яка завдала тобі болю, навіть якщо забрали все, що в тебе було в цьому світі.
Пуаро відповів твердо:
– Так, я вважаю, що вбивство не можна виправдати.
Жаклін знову розсміялася.
– Тоді ви мали б схвалити мій нинішній план помсти. Бо, бачте, поки він працює, я не застосовуватиму револьвера. Але я боюся… так, інколи я боюся, що в момент запалу… захочу завдати їй болю: проштрикнути ножем чи прикласти мій любий невеличкий револьвер до її скроні, а тоді… натиснути на гачок… Ой!
Детектив аж здригнувся від вигуку.
– Що сталось, мадемуазель?
Вона повернула голову та почала вдивлятися в тіні.
– Хтось… стояв он там. Та його вже нема.
Еркюль Пуаро різко роззирнувся. Місце здавалося безлюдним.
– Схоже, крім нас, тут нікого, мадемуазель.
Він піднявся.
– У будь-якому разі я сказав усе, заради чого прийшов. На добраніч.
Жаклін також встала. У її голосі відчувалося благання.
– Ви ж розумієте, що я не можу зробити те, про що ви просите?
Пуаро похитав головою.
– Ні, тому що ви можете! Завжди є шанс! Ваша подруга Ліннет теж мала можливість стриматися… Та вона її проігнорувала. А тоді, дозволивши втягнути себе в подібну затію, людина вже не має жодного шансу.
– Жодного шансу… – луною озвалася Жаклін де Бельфор.
Вона на мить задумалася, тоді з викликом підняла голову.
– На добраніч, мсьє Пуаро.
Він сумно похитав головою і піднявся за нею стежкою до готелю.
Розділ п’ятий
Наступного ранку, коли Еркюль Пуаро виходив з готелю, щоб прогулятися містом, до нього підійшов Саймон Дойл.
– Доброго ранку, мсьє Пуаро.
– Доброго ранку, мсьє Дойл.
– Збираєтеся в місто? Не проти, якщо пройдуся з вами?
– Ні, звичайно. Для мене це задоволення.
Двоє чоловіків разом вийшли за ворота й попрямували в прохолодний затінок садів. Саймон витяг з рота цигарку й сказав:
– Наскільки я розумію, мсьє Пуаро, дружина говорила з вами вчора ввечері.
– Саме так.
Саймон Дойл трохи нахмурився. Він належав до людей дії, яким важко чітко висловлювати свої думки словами.
– Мене тішить лиш одне: ви дали їй зрозуміти, що в цій справі ми зовсім безсилі.
– Звісно, усе абсолютно законно, – погодився Пуаро.
– Певна річ. Та, схоже, Ліннет не може цього зрозуміти, – він ледь усміхнувся. – Ліннет виховали так, що за будь-якої прикрості треба відразу ж звертатися до поліції.
– Було б добре, якби цю справу могли вирішити у такий спосіб.
Запала коротка тиша. Обличчя Саймона розпашілося, і раптом він сказав:
– Просто сором, що з Ліннет так знущаються. Вона нічого не зробила! Коли кажуть, що я повівся як падлюка, то будь ласка! Гадаю, так і було. Та не треба в усьому винуватити Ліннет. Вона до цього непричетна.