Нікотин завжди прочищав Моккові мозок. Так було й зараз: йому сяйнула геніальна думка, а саме: самогубство злочинця в камері та його швидкий похорон. (Тоді нацисти не змусять мене вигадувати антинімецьку біографію злочинця; скажу їм, що він уже мертвий, а я не маю часу бавитися в бюрократичну тяганину й фальсифікувати протоколи допитів. Це виправдає мене перед ложею, бо навіть якщо гітлерівські газети припишуть йому відповідне curriculum vitae[12], я відповім їм цілком правдиво, що я до того непричетний). Це б його врятувало.
Та за мить він спохмурнів. Він не взяв до уваги іншої прикрої можливості. А що буде, якщо він узагалі не знайде злочинця?
Офіціант поставив перед ним літровий фаянсовий кухоль пива Кіпке. Хотів запитати, чи пан радник нічого більше не бажає, але той глянув на нього відсутнім поглядом і чітко вимовив: «Якщо я не знайду цю тварюку, то сам її створю!» Не звертаючи уваги на здивованого офіціанта, Мокк замислився. Перед його очима поставали різні кандидати на вбивць. Він гарячково занотував кілька прізвищ на серветці.
Це заняття його змусила припинити поява людини, з якою він домовився. Гауптштурмфюрер СА Вальтер Пйонтек з Гестапо виглядав, наче добродушний шинкар. Потиснувши великою м’ясистою лапою невелику Моккову долоню, він зручно розсівся за столом. Замовив те саме, що й Мокк — судака і пікантний салат з ріпи. Перш ніж перейти до справи, радник подумки складав характеристику свого співрозмовника: огрядний брандербуржець, лисий веснянкуватий череп, обліплений кущиками рудого волосся, зелені очі й пухкі щоки. Любитель Шуберта й неповнолітніх дівчаток.
— Вам про все відомо, — мовив він без зайвого вступу.
— Про все? Ні... Я знаю не на багато більше, аніж той добродій... — Пйонтек вказав на чоловіка, який читав газету. На першій сторінці «Шлезіше Таґесцайт» впадав у вічі здоровенний заголовок: «Смерть баронеси в потязі Бреслау-Берлін. Слідство веде радник Мокк».
— Гадаю, значно більше, — Мокк підчепив виделкою останній хрусткий шматок судака й допив рештки пива. — Я неофіційно прошу вашої допомоги, пане гауптштурмфюрер. У Бреслау, а може й у всій Німеччині, немає кращого за вас знавця релігійних сект і таємних організацій. Їхня символіка є для вас прозорою. Прошу вас знайти організацію, яка використовує символ скорпіона. Я це оціню, а в майбутньому віддячу за всі ваші поради чи вказівки. Адже кримінальний відділ і я особисто також володіємо різноманітною інформацією, що може вас зацікавити.
— Невже я мушу виконувати прохання всіх працівників крипо[13]? — Пйонтек широко посміхнувся й примружив очі. — Навіщо мені вам допомагати? Тому, що мій шеф із вашим на «ти», а по суботах вони разом грають у ската?
— Ви мене не досить уважно слухаєте, пане гауптштурмфюрер. — Мокк вирішив сьогодні будь-що зберігати витримку. — Я пропоную вам дещо корисне, а саме обмін інформацією.
— Пане раднику, — Пйонтек зі смаком доїв судака, — мій шеф наказав мені прийти. І я прийшов. З’їв смачну рибу й виконав шефів наказ. Усе гаразд. Мене ця справа не обходить. О, самі бачите, — і він товстим пальцем тицьнув на титульну сторінку газети: «Слідство веде радник Мокк».
Мокк уже вкотре подумки схилився перед своїм старим начальником. Кримінальний директор Мюльгауз мав рацію. Пйонтек був людиною, яку спершу треба гепнути обухом по лобі й приголомшити. Мокк знав, що напад на Пйонтека може виявитися дуже ризикованим, тому якусь мить ще зволікав.
— Хіба ваш шеф не попросив допомогти нам?
— Навіть не натякнув, — Пйонтек розтягнув у посмішці губи.
Тоді радник кілька разів перевів подих і відчув, як у ньому наростає солодке відчуття влади.
— Ви нам, Пйонтеку, допомагатимете щосили. Напружите всі ваші сірі клітини. А як треба буде, то й у бібліотеці посидите... А знаєте, чому? Бо про це прохає аж ніяк не ваш шеф, і не кримінальний директор Мюльгауз, навіть не я... Про це благає розкішна одинадцятилітня пустунка Ільза Доблін, яку ви зґвалтували у своїй машині, перед тим щедро заплативши її п’яній матері. Про це просить Аґнес Гертінґ, щебетушка з мишачими хвостиками, яку ви притисли в будуарі мадам ле Ґеф. На фото ви вийшли навіть непогано.