Фон дер Мальтен відклав ножика й промовив тремтячим від люті голосом:
— Послухай-но, Мокку. Я закатував у підвалі «вбивцю», якого ти мені віддав... Старого божевільного єврея... Одну лише людину я ненавиджу більше, ніж тебе. Справжнього вбивцю. Мокку, ти використаєш усі свої можливості й розшукаєш убивцю. Не... не ти сам. Хтось інший вестиме слідство. Хтось нетутешній, кого ще не обплутала жодна бреславська банда. Окрім того, ти вже знайшов убивцю... І що? Знову його шукатимеш? Можна втратити посаду й медаль...
Барон перехилився через стіл і їхні обличчя опинилися на відстані сантиметра. На Мокка війнуло несвіжим подихом.
Ти мені допоможеш, чи мені доведеться зруйнувати твою кар’єру? Виконаєш усе, що я накажу, чи мені дзвонити до фон Войрша і Крауза?
— Я допоможу тобі, от тільки не знаю як. Що я маю зробити? — відповів, не вагаючись, Мокк.
— Перше розумне запитання, — у голосі барона досі вчувалася лють. — Ходімо до вітальні. Я тебе з деким познайомлю.
Коли барон відчинив двері вітальні, двоє чоловіків, що сиділи біля столика, рвучко підхопилися з місць. Невисокий кучерявий брюнет скидався на підлітка, якого батьки впіймали на розгляданні порнографічних малюнків. В очах молодшого, худорлявого шатена, застиг той самий вираз утоми й задоволення, який Мокк помічав у себе суботніми ранками.
— Herr Kriminaldirektor, — звернувся барон до Мокка, — дозвольте представити вам доктора Ґеорґа Маасса з Кенігсберга та кримінального асистента з берлінської поліції, пана Герберта Анвальдта. Доктор Маасс — приват-доцент Кенігсберзького університету, відомий семітолог та історик, асистент Анвальдт — спеціаліст у злочинах на сексуальному ґрунті. Шановні панове, перед вами — начальник кримінального відділу Бреславського управління поліції, кримінальний директор Ебергард Мокк.
Чоловіки вклонилися один одному, а тоді, беручи приклад з барона, сіли. Господар урочисто провадив далі:
— Пан кримінальний директор великодушно запевнив мене, що він усіляко вам допомагатиме. Архіви й бібліотеки для вас відкриті. Пан кримінальний директор ласкаво згодився взяти на роботу від завтрашнього дня асистента Анвальдта у свій відділ на посаду референта зі спеціальних доручень. Я правильно висловився, Herr Kriminaldirektor? (Приголомшений власною «ласкавістю», Мокк кивнув головою). Маючи доступ до всіх справ та будь-яких даних, пан асистент Анвальдт розпочне таємне слідство в справі вбивства моєї дочки. Я нічого не пропустив, Herr Kriminaldirektor?
— Ні, ви нічого не пропустили, пане бароне, — підтвердив Мокк, замислюючись, як йому вгамувати гнів дружини, коли вона довідається, що перші дні відпустки їй доведеться провести самій.
У Бреслау запанувала спека. Низовина, у якій лежить місто, смажилася в потоках пекучого повітря. Продавці лимонаду сиділи під парасолями на перехрестях, у крамницях та інших торгових точках. Їм не доводилося розхвалювати свій товар. Усі наймали помічників, які підносили їм зі складів відра з льодом. Спітнілі юрби людей безупинно обмахувалися усім, що було під рукою, та заповнювали кав’ярні й кондитерські на шикарній Ґартен-штрасе. Музиканти, спливаючи потом, вигравали по неділях марші й вальси на Лібіхсхоє, де під розлогими каштанами й платанами сухою курявою дихали втомлені міщани. Сквери й парки заполонили старигани, що грали в ската, а також розгнівані бонни, котрі намагалися заспокоїти розпашілих дітей. Гімназисти, що не виїхали на канікули, давно вже й думати забули про синуси чи Германна з Доротеєю й змагалися в плаванні на Міщанській Кемпі. Люмпен-пролетаріат з убогих, брудних вуличок навколо Ринкової площі та Блюхер-пляц видудлював цистерни пива, під ранок укладаючись під будинками й у водостічних канавах. Молодь улаштовувала полювання на щурів, які зграями шастали на смітниках. З вікон сумно звисали мокрі простирадла. Бреслау важко дихало. Виробники й продавці морозива та лимонаду вдоволено потирали руки. Броварні працювали без перерви. Герберт Анвальдт готувався розпочати слідство.
Поліцейські сиділи в залі для зборів без піджаків, попустивши краватки. Виняток становив хіба що Мокків заступник, Макс Форстнер, який хоч і спливав потом у затісному костюмі з туго зав’язаною краваткою, не дозволяв собі найменшої недбалості в одязі. Його не надто любили. Причиною такої антипатії були пихатість і недоброзичливість, якими він в’їдливо обдаровував своїх підлеглих. Форстнер критикував їх за немодний капелюх, погано виголену щетину чи пляму на краватці, або ж присікувався до дрібниць, які, на його думку, погано свідчили про поліцейського. Але того ранку спека спростувала всі аргументи в можливій суперечці про стан гардеробу його підлеглих.