Двері відчинилися й увійшов Мокк у супроводі худорлявого шатена років тридцяти. Новий поліцейський мав вигляд людини, яка ніяк не може виспатися. Хоча він притлумлював позіхання, його зраджували очі, увесь час вони сльозилися. Угледівши його світло-бежевий костюм, Форстнер скривився.
Мокк, як зазвичай, спершу закурив цигарку. Приклад шефа наслідували майже всі поліцейські.
— Добридень, панове. Це наш новий колега, кримінальний асистент Герберт Анвальдт, який донедавна працював у берлінській поліції. Асистент Анвальдт від сьогодні працюватиме на посаді референта зі спеціальних доручень у нашому кримінальному відділі, вестиме слідство, про перебіг та результати якого доповідатиме особисто мені. Прошу сумлінно виконувати його прохання. На час цього слідства пан кримінальний асистент Анвальдт, за моїм розпорядженням, стане ніби вашим начальником. Звичайно, Форстнера це не стосується, — Мокк загасив цигарку й на мить замовк. Його люди знали, що зараз він скаже найголовніше. — Шановні панове, якщо доручення асистента Анвальдта на якийсь час відірвуть вас від поточних справ, прошу їх відкласти. Справа нашого нового колеги є зараз найважливішою. У мене все, прошу повертатися до ваших обов’язків.
Анвальдт із цікавістю роздивлявся Мокків кабінет. Попри всі бажання, у ньому неможливо було знайти хоча б якусь річ, позначену індивідуальністю, тобто хоч якоюсь рисою власника кабінету. Усе знаходилось на своєму місці й було стерильно чистим. Директор раптом порушив цю гармонію виструнчених речей, зняв піджак і кинув його на спинку стільця. Між блакитними шлейками з незвичайним візерунком (голі, сплетені в обіймах жіночі тіла) гордовито випиналося досить показне черево. Задоволений Анвальдт усміхнувся, уздрівши нарешті людину із плоті й крові. Мокк цього не зауважив. Він саме замовив по телефону дві чашки міцного чаю.
— Кажуть, що це чудово тамує спрагу в таку спеку. Побачимо...
Він підсунув Анвальдтові коробку із сигарами. Повільно й ретельно обрізав щипчиками кінець однієї з них. Секретар Мокка, Дітмар Кранк, поставив перед ними чайник і чашки.
— З чого ви хочете почати, Анвальдте?
— Herr Kriminaldirektor, у мене є деякі пропозиції.
— Облишмо звання. Я не такий вишуканий, як барон.
— Звичайно, як забажаєте. Сьогоднішню ніч я провів за читанням справи. Хотілося б знати, що ви думаєте про такі міркування: хтось зробив із Фрідлендера офірного цапа, ergo[27] хтось хоче приховати справжнього вбивцю. Може, саме цей «хтось» і є вбивцею. Я мушу знайти тих, хто підставив Фрідлендера, або ж, інакше кажучи, віддав його вам на поталу. Отож я почну з барона фон Кепперлінґа, бо це він вказав вам на Фрідлендера, — Анвальдт крадькома посміхнувся. — До речі, між іншим, скажіть, як ви могли повірити в те, що шістдесятирічна людина може протягом півгодини вбити залізничника, після чого здійснити два статеві акти, під час котрих, як легко припустити, жертви аж ніяк не полегшували йому завдання. Потім він убиває обох жінок, мережить стіну якимись закарлючками, тоді вистрибує крізь вікно й зникає в тумані. Покажіть-но мені двадцятирічного хлопця, здатного на такий подвиг.
— Любий пане, — Мокк засміявся. Йому сподобався наївний ентузіазм Анвальдта. — Незвичайні, надлюдські здібності з’являються в епілептиків доволі часто, особливо після нападів. Усі подібні вчинки — це наслідок дії якихось таємничих гормонів, про що мені докладно розповів лікар Фрідлендера, доктор Вайнсберґ. У мене немає підстав не довіряти йому.
— Атож. Ви йому довіряєте. А я нікому не довіряю. Мені треба побачитися із цим лікарем. Може, хтось змусив його розповідати вам про незвичайні здібності епілептиків, про транс дервішів та інші такого штабу... — Анвальдтові забракло слів, — такого штабу дурниці.
Мокк повільно пив чай.
— Ви надто категоричні, юначе.
Одним ковтком Анвальдт спорожнив півчашки. Він будь-що прагнув показати директорові наскільки упевнено почувається в таких справах. А якраз упевненості в собі йому дуже бракувало. Цієї миті він поводився, наче малий хлопчик, який уночі обпісяв простирадло й прокинувшись уранці, не знає, що йому робити. (Мене обрано, я обранець, я зароблю купу грошей!). Він допив чай.
— Мені потрібен протокол допиту Фрідлендера, — Анвальдт намагався, аби його голос лунав упевнено.