— Тьху, — засопів Крауз. — Не розумію.
Хряснула кинута з розмаху слухавка. Мокк підійшов до вікна й задивився на запилюжений каштан, чиїм листям не бавився навіть найменший вітерець. Торговець водою продавав свою життєдайну рідину мешканцям флігеля, на майданчику єврейської народної школи із криками гасали діти, здіймаючи хмари куряви. Мокк трохи дратувався. Він хотів відпочити, а тут навіть після роботи йому не дають спокою. Він розклав на столі шахівницю й сягнув по «Шахові головоломки» Юбербранда.
Коли комбінації захопили його настільки, що він забув про спеку й утому, у двері подзвонили. (Чорт, це певно, Анвальдт. Сподіваюся, він уміє грати в шахи).
Анвальдт був фанатиком цієї гри. Тож не дивно, що вони з Мокком сиділи над шахівницею до світанку, п’ючи каву й лимонад. Мокк, який найпростішим діям приписував прогностичне значення, припустив: результат останньої партії знаменуватиме успіх або поразку Анвальдтового слідства. Останню, шосту партію, вони розігрували із другої до четвертої. Вона закінчилася внічию.
Чорний «Адлер» Мокка під’їхав до обшарпаної кам’яниці на Цітен-штрасе, де мешкав Анвальдт. Асистент почув гудок клаксона, спускаючись сходами. Чоловіки потиснули один одному руки. Мокк поїхав по Зейдліц-штрасе, проминув величезну будівлю цирку Буша, звернув ліворуч, проїхав через Зоннен-пляц і зупинився перед нацистською друкарнею на Зоннен-штрасе. Вийшов і за мить повернувся з якимсь згортком під пахвою. Тоді різко повернув, аби хоч трохи освіжити застояне в машині гаряче повітря. Він був невиспаний і неговіркий. Вони проїхали під віадуком й опинилися на довгій гарній Ґабіц-штрасе. Анвальдт із цікавістю розглядав церкви, назви яких Мокк повідомляв йому зі знанням справи: спершу невелика, наче приліплена до сусідньої кам’яниці, каплиці єзуїтів, тоді нещодавно збудовані церкви Царя Небесного Христа та Св. Карла Боромея, стилізовані під середньовіччя. Мокк їхав швидко, обганяючи трамваї аж чотирьох різних маршрутів. Проминув Ґайовицький цвинтар, перетнув Менцель-штрасе, тоді Кюрассир-алеє, і припаркувався неподалік цегляних казарм кірасирів на Ґабіц-штрасе. Тут, у сучасній кам’яниці під номером 158, займав велике комфортабельне помешкання доктор Германн Вінклер, донедавна Вайнсберґ. Справа Фрідлендера вочевидь змінила його життя на краще. Добрим янголом-провісником цієї метаморфози був гауптштурмфюрер Вальтер Пйонтек. Їхнє знайомство не було приємним: одного травневого вечора тридцять третього року Пйонтек із грюкотом удерся до його колишнього помешкання, брутально з нього познущався, а потім солодкавим голосом запропонував альтернативу: або він сповістить у пресі, що Фрідлендер після епілептичних нападів перетворювався на Франкенштейна, або помре. Коли лікар завагався, Пйонтек додав, що прийняття його пропозиції означатиме для Вайнсберґа значне покращення фінансових можливостей. Отож Вайнсберґ відповів «так» — і його життя повністю змінилося. Завдяки протекції Пйонтека він став іншою особою, а на його рахунку в торговельному домі «Айхборн і К°» щомісяця з’являлася певна сума грошей, може й не надто значна, але надзвичайно ощадливого лікаря вона цілком удовольняла. На жаль, dolce vita[28] тривало недовго. Кілька днів тому Вінклер довідався з газет про смерть Пйонтека. Того ж таки дня його відвідали люди з Гестапо, які повідомили, що угода, запропонована щедрим Пйонтеком, скасовується. Коли він спробував заперечити, один з гестапівців, брутальний товстун, учинив, як він сам заявив, відповідно до вказівок свого шефа: зламав Вінклерові пальці лівої руки. Після цього візиту лікар придбав двох дресированих догів, відмовився від гестапівського гонорару й намагався бути якомога непомітнішим.
Мокк і Анвальдт аж підстрибнули, коли за Вінклеровими дверима завалували й завили собаки.
— Хто там? — почулося із-за ледь прочинених дверей.
Мокк обмежився тим, що показав посвідчення, оскільки слова все одно потонули б у собачому гавкоті. Вінклер насилу втишив собак, посадив їх на повідки й запросив непроханих гостей до вітальні. Поліцейські, немов за командою, закурили цигарки й почали оглядати приміщення, яке більше нагадувало контору, аніж вітальню. Вінклер, невисокий рудоволосий п’ятдесятилітній чоловік, був узірцем старого холостяка-педанта. У буфеті замість чарочок і графинів стояли обтягнуті коленкором швидкозшивачі. На корінці кожного з них видніли старанно виведені прізвища пацієнтів. Анвальдтові спало на думку, що швидше западеться цей сучасний величезний будинок, аніж котрийсь із швидкозшивачів опиниться не на своєму місці. Мокк порушив мовчанку.