— Ці собачки вас захищають? — спитав він, посміхаючись, і показав на догів, що припали до підлоги й недовірливо стежили за чужинцями. Вінклер прив’язав їх до важкого дубового столу.
— Так, — сухо відказав лікар, кутаючись у купальний халат. — Що привело вас до мене цього недільного ранку?
Мокк не відреагував на запитання, продовжуючи по-дружньому посміхатися.
— Захищають... Так, так... А від кого? Може, від тих, хто зламав вам пальці?
Лікар збентежився й здоровою рукою сягнув по цигарку. Анвальдт простяг йому запальничку. Те, як Вінклер затягувався, свідчило, що це одна з небагатьох цигарок у його житті.
— Чого ви хочете?
— Чого ви хочете? Що вас до мене привело? — Мокк передражнив Вінклера. І враз, підійшовши впритул, верескнув:
— Я тут ставлю запитання, Вайнсберґу!
Лікар заледве втихомирив собак, що із гарчанням кинулися на поліцейського, замалим не перекинувши стіл, до якого їх було прив’язано. Мокк сів, трохи почекав, і продовжував уже спокійно:
— Я не запитуватиму вас ні про що, Вайнсберґу, я тільки висуну наші вимоги. Прошу надати нам усі ваші нотатки й матеріали, які стосуються Ізидора Фрідлендера.
Лікар почав тремтіти, незважаючи на відчутні хвилі гарячого повітря, що розливалися в залитій сонцем кімнаті.
— У мене їх більше немає. Я все передав гауптштурмфюрерові Вальтеру Пйонтеку.
Мокк уважно придивився до нього. За якусь мить він уже знав, що той бреше. Занадто часто він позирав на свою забинтовану руку. Це могло б означати «ці теж почнуть ламати мені пальці» або «о Боже, що буде, коли Гестапо повернеться й вимагатиме ті самі матеріали»? Мокк вирішив, що друге припущення є ближчим до правди. Він поклав на столі згорток, який отримав у друкарні. Вайнсберґ розірвав папір і почав гортати ще незшиту брошуру. Кістлявим пальцем провів уздовж однієї зі сторінок і зблід.
— Так, пане Вінклере, ви в цьому списку. Поки що це сигнальний примірник. Я можу подзвонити видавцеві цієї брошури й прибрати ваше нове чи то пак справжнє прізвище. То що, Вайнсберґу, зробити це?
У машині температура була ще на кілька градусів вищою ніж на вулиці й сягала десь 35 градусів за Цельсієм. Анвальдт жбурнув на заднє сидіння свій піджак і велику картонну коробку, обклеєну зеленим папером. Відкрив її. Там були копії нотаток, статтей і одна примітивна патефонна платівка. На кришці коробки стояв напис: «Випадок прогностичної епілепсії І. Фрідлендера».
Мокк витер зрошене потом чоло й випередив Анвальдтове запитання:
— Це список лікарів, санітарів, фельдшерів, акушерок та інших слуг Гіппократа єврейського походження. Днями це опублікують.
Анвальдт глянув на один із останніх рядків: Доктор Германн Вінклер, Ґабіц-штрасе 158. — Ви можете це прибрати?
— Навіть не намагатимусь. — Мокк провів поглядом двох дівчат, які прогулювалися під червоним муром казарм. На його світлому піджаку під пахвами виднілися дві темні плями. — Ви гадаєте, що я наражатимуся на конфлікт із шефом СС Удо фон Войршем та шефом Гестапо Еріхом Краузом через якогось там коновала, який понавигадував дурниць для газет?
У погляді Анвальдта він помітив виразну іронію: «Ну-ну, визнай, що ці дурниці добряче прислужилися твоїй кар’єрі».
IV
Анвальдт сидів у поліційній лабораторії, вивчав Вайнсберґові матеріали й щораз більше переконувався в тому, що паранормальні явища існують. Він пригадав сестру Елізабет із сиротинця. Ця крихка й непомітна істота з приємною посмішкою спричинилася до того, що в сиротинці відбувалися якісь незрозумілі, тривожні речі. Саме під час її присутності в будинку (до чи після неї ніколи такого не траплялося) ночами проходили вервечки мовчазних постатей у піжамах, у туалетах із грюкотом падали чавунні кришки бачків, у залі темна постать сідала до фортепіано, а телефонний дзвінок щодня лунав о тій самій порі. Коли сестра Елізабет покинула їх, зрештою, за власним бажанням, таємничі події припинилися.
Із нотаток Вайнсберґа чи то пак Вінклера випливало, що від сестри Елізабет Фрідлендер відрізнявся тим, що не викликав події, а передбачав їх. У несвідомому стані після епілептичного нападу він вигукував п’ять чи шість слів, повторюючи їх, наче похмурий рефрен. Доктор Вайнсберґ зафіксував 25 таких випадків, із яких 23 він занотував, а 2 записав на патефонну платівку. Зібраний матеріал він ретельно проаналізував, а результати представив у двадцятому томі «Zeitschrift für Parapsychologie und Metaphysik». Стаття Вайнсберґа називалася «Танатологічні передбачення Ізидора Ф.» Перед Анвальдтом лежала копія цієї статті. Він похапцем переглянув методологічний вступ і заглибився у висновки: