Вони доїжджали до Зоннен-пляц. Місто вирувало внутрішнім життям. Скреготів, повертаючи, трамвай, що віз робітників другої зміни з фабрики Лінке, Гофманна і Ляухгаммера, миготіли газові ліхтарі. Завернули праворуч, на Ґартен-штрасе. Біля ринку тіснилися підводи з картоплею й капустою, сторож сецесійної кам’яниці на розі Театер-штрасе, лаючись, ремонтував ліхтар біля брами. Двійко п’яних студентів зачіпало повій, які гордо прогулювалися з парасольками під концертним залом. Проминули салон автомобілів Коченройтера і Вальдшмідта, будинок Сілезького ландтагу й кілька готелів. З нічного неба сіявся дрібний імлистий дощик.
«Адлер» зупинився навпроти головного вокзалу на Тайхеккер-штрасе, біля лазні. Мокк і Форстнер вийшли з машини. Їхні плащі й капелюхи вкрилися водяним пилом, мжичка осідала на Моккову темну щетину й гладко поголені щоки Форстнера. Спотикаючись об рейки, вони перейшли на бічну колію. Довкола стояли поліцейські в мундирах і залізничники, збуджено обговорючи те, що сталося. Якраз надходив, характерно накульгуючи, поліційний фотограф Гельмут Елерс.
До Мокка наблизився старий поліцейський з гасовою лампою. Його присилали у випадку особливо жахливих злочинів.
— Кримінальний вахмістр Еміль Коблішке з’явився, — звично відрапортував він, хоч у цьому й не було потреби. Радник добре знав своїх підлеглих. Коблішке долонею затулив цигарку й уважно подивився на Мокка.
— Там, де опиняються пан радник і я, мусить бути щось страшне, — він очима вказав на вагон-салон, на якому видніла табличка «Берлін-Бреслау». — А тут дуже страшне.
У коридорі салону всі троє обережно переступили через тіло залізничника. Той лежав на підлозі, на спухлому обличчі застигла маска болю. Слідів крові не було. Коблішке схопив труп за комір і посадовив його. Голова залізничника схилилася набік, а коли поліцейський розстебнув комір мундира, Мокк і Форстнер схилилися над спиною потерпілого.
— Емілю, дай-но ближче цю лампу. Нічого не видно, — кинув Мокк.
Коблішке поставив лампу й перевернув труп на живіт. Звільнив одну руку від рукава мундира й сорочки, а тоді рвучко шарпнув, оголивши спину й плечі небіжчика. Підніс ближче лампу. Поліцейські зауважили на потилиці й лопатці кілька червоних плямок із синьою припухлістю. Між лопатками залізничника лежали три розчавлені мертві скорпіони.
— І такі три комахи можуть убити людину? — Форстнер уперше продемонстрував своє невігластво.
— То не комахи, Форстнере, а павукоподібні. — Мокк навіть не намагався приховати зневагу в голосі. — Окрім того, розтин ще попереду.
Якщо у випадку із залізничником поліцейські ще могли мати якісь сумніви, то причина смерті двох жінок у салоні була аж надто очевидною.
Мокк часто ловив себе на тому, що трагічна звістка викликає в нього невідповідні думки, а жахливі картини злочинів — веселощі. Коли у Валбжиху померла його мати, найперша його думка була про побутові проблеми, а саме: що робити зі старим, величезним диваном, якого не можна було витягти ані крізь вікно, ані крізь двері? А від вигляду худих, блідих литок божевільного жебрака, котрий лупцював якогось хлопчину біля колишнього будинку управління поліції на Шубрюкке 49, на нього напав дурнуватий сміх. Так само й тепер, коли Форстнер послизнувся в калюжі крові, що заливала підлогу салону, Мокк вибухнув сміхом. Коблішке не сподівався від радника такої реакції. Сам він у житті бачив багато дечого, але картина в салоні вже вдруге змусила його нервово здригнутися. Форстнер вийшов із приміщення. Мокк розпочав огляд.
Сімнадцятирічна Марієтта фон дер Мальтен лежала на підлозі, оголена від пояса донизу. Її розпущене попелясте густе волосся, наче губка, просякло кров’ю. Обличчя, здавалося, було спотворене раптовим паралічем. Гірлянди кишок висіли обабіч розпанаханого тіла. У роздертому шлунку видніли неперетравлені рештки їжі. Моккові здалося, що він щось зауважив у черевній порожнині. Долаючи відразу, схилився над тілом дівчини. Сморід був нестерпний. Мокк ковтнув слину. Серед крові й слизу вовтузився невеликий жвавий скорпіон.