— Ми прямуємо Гогенцоллерн-штрасе... Ліворуч водонапірна башта... праворуч церква св. Іоанна... Так, я згоден, гарна. Недавно збудували... Це кільце... Райхпрезидентен-пляц. А це знову Гогенцоллерн-штрасе... Так, а зараз поїдемо Ґабіц-штрасе. Що?.. то ви знаєте цей район? Зараз проїдемо під віадуком і вже будемо на вашій Цітен-штрасе...
Поїздка в прохолодній машині принесла Анвальдтові неабияку приємність. (Гарне місто). На жаль, його «Адлер» від ранку стояв під прямими сонячними променями. Щойно всівся за кермо, як його сорочка й піджак буквально просякли потом. Він відчинив вікна, кинув на заднє сидіння капелюха й рвонув з місця, гадаючи, що струмені свіжого повітря охолодять машину. Однак сподівання не справдилися й гортань забило сухою пилюкою. До всього Анвальдт ще й закурив, через що горло в нього зовсім пересохло.
Керуючись вказівками шофера фон дер Мальтена, він без особливих пригод доїхав до будинку на Шмідебрюкке 35, де розташувався сходознавчий семінар. Професор Андре вже чекав на нього. Він уважно вислухав Анвальдта, який старанно відтворив мову вчорашнього нападника. І хоча запитання, що його поліцейський кілька разів повторив, було дуже коротким («Як ти тут опинився? Покажи запрошення!»), сумнівів у професора не виникло. Іноземець, який на балу в барона говорив по-німецькому, безсумнівно був турком. Задоволений власного лінгвістичною інтуїцією, Анвальдт попрощався з професором і рушив до управління поліції.
Біля входу він зустрів Форстнера. Зиркнувши один на одного, вони зразу ж зауважили наслідки вчорашньої оргії: перев’язану голову Анвальдта й розбиту брову Форстнера. Привіталися удавано байдуже.
— Бачу, що вчорашній вечір ви провели аж ніяк не на зборах Армії Спасіння на Блюхер-пляц, — засміявся Смолож, вітаючись із Анвальдтом.
— Дрібниці. Маленька сутичка, — Анвальдт глянув на стіл, на якому лежала справа Кепперлінга. — Не надто груба.
— Грубша запевне є в архівах Гестапо. Але треба мати особливі знайомства, щоб туди дістатися. А в мене їх немає... — Смолож витер спітніле чоло картатим носовиком.
— Спасибі, Смоложе. — Анвальдт нервово потер носа. — Дуже вас прошу підготувати до завтра список усіх турків, які перебували в Бреслау протягом останніх півтора року. Є тут у вас турецьке консульство?
— Так, на Нойдорф-штрасе.
— Там вам напевно допоможуть. Дякую, ви вільні, можете йти.
Залишившись на самоті у своєму холодному кабінеті, Анвальдт сперся чолом об ковзку зелену поверхню столу. Він відчував, що наближається до мінімуму синусоїди, критичної точки поганих і добрих настроїв. Болісно усвідомив, що він реагує не так, як решта: шалена спека на вулиці сприяла активності й змушувала до діяльності, а приємна прохолода кабінету викликала нехіть і зневіру. (Це мікрокосми, пов’язані з рухом усесвіту, а я — ні. Я відрізняюся від них. Хіба мені не казали цього з дитинства? Я відокремлений міні-всесвіт, у якому панує багатовекторна гравітація, що поєднує все у тверді масивні брили).
Він рвучко підвівся, зняв сорочку й схилився над мискою. Засичавши від болю, обмив водою потилицю й під пахвами. Сів на стільці, даючи воді стікати з покаліченого торса вузькими цівочками. Витер обличчя й руки майкою. (Будь активним! Дій!). Підняв слухавку й наказав кур’єрові купити цигарок і лимонаду. Заплющив очі й легко опанував хаос образів. Він відокремив їх один від одного й упорядкував: «Скорпіони в животі Маріетти фон дер Мальтен. Скорпіон на руці турка. Турок убив Маріетту». Ця констатація втішила Анвальдта своєю очевидністю й водночас приголомшила перспективою безрезультатних дій. (Турок убив баронесу. Турок — охоронець у домі барона фон Кепперлінга, барона захищає Гестапо, ergo турок має щось спільне з Гестапо, ergo у смерті баронеси винне Гестапо, ergo перед Гестапо я слабкий і безпорадний як дитина).
Постукали у двері. По-сту-ка-ли. Кур’єр приніс кілька пляшок і дві пачки міцних цигарок «Берґманн Приват». Щойно він закурив, його знову огорнула слабкість. Він одним духом вихилив лимонад, заплющив очі, й знову думки-образи перетворилися на думки-речення. (Лея Фрідлендер знає, хто підсунув Моккові її батька й зробив із нього офірного цапа. Це міг бути хтось із Гестапо. Якщо вона боятиметься мені розповісти, я її примушу. Не дам їй морфію, шантажуватиму шприцом, вона зробить усе, що я їй накажу!). Відігнав еротичне видіння «зробить усе, що я їй накажу!» і встав з-за столу. (Будь активним!). Він походжав кімнатою й голосно висловлював власні сумніви: