Раптом він почув лопотіння фіранки у вікні, крізь яке заліз. Протяг. (Мабуть, у квартирі відчинене ще одне вікно).
У дверях стояв високий смаглявий чоловік. Він різко розмахнувся. Анвальдт відстрибнув, наступивши на шовкову комбінацію, що лежала на підлозі. Права нога поїхала назад, уся вага припала на спухлу ліву п’ятку. Вона не витримала. Ліва нога підігнулася й Анвальдт зігнувся перед турком. Той сплів долоні й ударив ізнизу, у підборіддя. Поліцейський гепнувся навзнак у велику ванну. Перш ніж він збагнув, що сталося, побачив перед собою обличчя нападника й величезний п’ястук із кастетом. Удар у сонячне сплетіння примусив його задихнутися. Кашель, хрипіння, розмите обличчя, хрипіння, хрипіння, ніч, хрипіння, ніч, ніч.
Крижана вода повернула Анвальдта до тями. Він сидів зовсім голий у камері без вікон, прив’язаний до стільця. До нього уважно придивлялися двоє чоловіків у чорних розхристаних мундирах СС. Нижчий кривив довгасте інтелігентне обличчя, на якому з’являлася схожа на усмішку гримаса. Він нагадував йому гімназійного вчителя математики, який так само кривився, коли хтось із учнів не давав ради із завданням. (Застерігаю вас від цих людей. Вони жорстокі й здатні будь-кого примусити відмовитися від розслідування. Якби, не доведи Боже. Ви опинилися в Гестапо, вперто стверджуйте, що Ви — агент Абверу й розробляєте в Бреслау мережу польської розвідки).
Гестапівець пройшовся камерою, у якій сморід поту відчувався ледь не на дотик.
— Ну що, погані справи, Анвальдте? — він вочевидь очікував відповіді.
— Так... — прохрипів побитий поліцейський, наштовхуючись язиком на уламок вибитого переднього зуба.
— Усі в цьому місті такі жорстокі, — гестапівець обійшов стілець довкола. — Та-а-ак, Анвальдте. Отже, що ти тут робиш, у цьому... Вавилоні? Що тебе сюди пригнало?
Він закурив цигарку, а сірника приклав до потилиці в’язня, який шарпнувся разом зі стільцем. Сморід смаленого волосся перехопив йому дух. Другий кат, спітнілий товстун, накинув йому на голову мокру ганчірку, яка загасила полум’я. Полегшення було недовгим. Той самий гестапівець однією рукою стиснув йому носа, а другою запхнув ганчірку до рота.
— Берлінцю, яке твоє завдання в Бреслау? — повторював приглушений голос. — Годі, Конраде.
Звільнений від смердючого кляпа, Анвальдт надовго розкашлявся. Худорлявий гестапівець терпляче чекав відповіді. Не отримавши її, він глянув на свого помічника.
— Пан Анвальдт не бажає відповідати, Конраде. Напевно, він почувається в безпеці. Йому здається, що його захищають. А хто його захищає? — він розвів руками. — Може, кримінальний директор Ебергард Мокк? Але тут немає Мокка. Ти бачиш десь Мокка, Конраде?
— Ні, не бачу, Herr Standartenführer.
Худорлявий схилив голову й промовив благальним тоном:
— Знаю, Конраде, знаю. Твої методи ніколи не підводять. Коли ти допитуєш своїх пацієнтів, у них не залишається жодних таємниць, не затирається в пам’яті жодне прізвище. Та дозволь мені вилікувати цього пацієнта. Можна?
— Звичайно, Herr Standartenführer.
Усміхнений Конрад вийшов з камери. Штандартенфюрер відкрив старий, пошарпаний портфель і витяг звідти літрову пляшку та півлітровий слоїк. Вміст пляшки, якусь рідину, він вилив Анвальдтові на голову. В’язень відчув солодкавий смак.
— Це вода з медом, Анвальдте, — кат сягнув по слоїк. — А знаєш, що це таке? Ну-ну... Я вдовольню твою цікавість. — Він декілька разів струснув слоїком. Звідти долинало приглушене дзижчання комах. Анвальдт глянув: два шершні оскаженіло наскакували один на одного й билися об стінки посудини.
— Ой-ой, які страшні потвори... — скрушно тягнув далі гестапівець. Раптом він розмахнувся й розбив слоїк об стіну. Перш ніж приголомшені шершні опинилися на волі, в’язень залишився сам у камері.
Він ніколи не припускав, що крила цих велетенських комах видають такий звук, як невеличкі птахи. Шершні спершу накинулися на лампочку за дротяною сіткою та за мить змінили напрям. Вони дивно посмикувалися в затхлому повітрі й із кожним посмикуванням опускалися все нижче. Невдовзі опинилися біля Анвальдтової голови, куди їх вабив запах меду. В’язень намагався звільнитися з каземату завдяки власній фантазії. Вдалося. (Він ішов пляжем, який пестили лагідні хвилі, гнані свіжим бризом. Ноги занурювалися в теплий пісок. Враз зірвався вітер, пісок розжарився до білого, хвилі вже не пестили берег пляжу, вони загуркотіли й кинулися на Анвальдта спіненими бурунами).