Уява відмовлялася коритися йому. Він відчував легенький повів біля губ, склеєних водою з медом. Розплющив очі й побачив шершня, який вочевидь уподобав собі його губи. Анвальдт щосили дмухнув на нього. Шершень, збитий потоком повітря, сів на стіні камери. Тим часом друга комаха почала кружляти навколо голови. Анвальдт рвучко сіпався разом зі стільцем, шарпаючи головою на всі боки. Шершень усівся на його ключицю й устромив жало в шкіру. В’язень притис його підборіддям і відчув пронизливий біль. Нижня щелепа й ключиця злилися, з’єднані синім пульсуючим опухом. Розчавлена комаха вигинала на підлозі своє чорно-жовте тіло. Другий шершень відірвався від стіни й кинувся в атаку, вперто націляючись на губи. Анвальдт нахилив голову, і комаха опинилася не на губах, а біля ока. Біль і набряк розлилися на все ліве око. Анвальдт сіпнув головою й разом зі стільцем гримнув на бетон. Темрява залила ліве око. Потім і праве.
Відро крижаної води повернуло Анвальдта до тями. Штандартенфюрер відіслав свого помічника, махнувши рукою. Тоді схопив стілець за спинку й без найменших зусиль повернув Анвальдта у вертикальне положення.
— А ти хлопець бойовий, — він співчутливо глянув на спухле обличчя в’язня. — Двоє шершнів на тебе напали, і обох ти вбив.
Шкіра поліцейського напиналася на твердих ґулях опухів. Шершні все ще посмикувалися на нерівній підлозі.
— Скажи, Анвальдте — годі вже? Чи ти хочеш, щоб я знову попрохав допомоги у цих агресивних створінь? Знаєш, а я їх боюся ще більше, ніж ти. Скажи, Анвальдте — годі?
В’язень ствердно кивнув головою. До камери увійшов товстий кат і поставив перед офіцером стілець. Той усівся верхи на ньому, лікті обпер на спинці й приязно глянув на свою жертву.
— На кого ти працюєш?
— На Абвер.
— Завдання?
— Розробка польської розвідки.
— Навіщо тебе викликали аж із Берліна? Що, у Бреслау не знайшлося нікого підходящого?
— Не знаю. Я отримав наказ.
Анвальдт слухав чужий голос, який долинав із його власної горлянки. Кожне слово супроводжувалося болем горла й м’язів обличчя, що наче задерев’яніли поміж ґулями укусів на оці та щелепі.
— Розв’яжіть мене, — прошепотів він.
Штандартенфюрер мовчки дивився на нього. У його розумних очах зблиснуло якесь тепліше почуття.
— Розробляєш польську розвідку. А що із цим спільного в барона фон Кепперлінґа й барона фон дер Мальтена?
— На бароновій вечірці була людина, за якою я стежив. А фон дер Мальтен не пов’язаний з цією справою.
— Як звуть цю людину?
Анвальдта ошукав співчутливий вираз обличчя ката. Він глибоко вдихнув повітря й прошепотів:
— Я не можу сказати...
Якусь хвилину гестапівець безгучно сміявся, а тоді повів дивний монолог. Запитання ставив грубим голосом, а відповідав самому собі тремтячим фальцетом:
— Хто тебе побив на балу в барона? Якась тварюка, пане офіцере. Боїшся цієї тварюки? Так, пане офіцере. А шершнів не боїшся? Звичайно, боюся, пане офіцере. Як? Адже ти двох убив? Навіть без допомоги рук! Розумію, Анвальдте, двох тобі замало... Їх може бути більше...
Гестапівець закінчив свій басово-фальцетний монолог і неквапно згасив недопалок об набряк на ключиці в’язня.
Чужий голос замалим не розірвав спухлу горлянку. Анвальдт лежав на підлозі й кричав. Хвилину. Дві. Штандартенфюрер гукнув: «Конраде!» Відро холодної води вгамувало в’язня. Кат закурив нову цигарку й роздмухав її кінчик. Анвальдт із жахом дивився на тліючий вогник.
— Прізвище цього підозрюваного?
— Павел Кристек.
Гестапівець підвівся й вийшов. За п’ять хвилин він повернувся до камери в супроводі знайомого вже Анвальдтові турка.
— Брешеш, дурню. Нікого з таким прізвищем не було в барона, правда? — він звернувся до турка, який одяг окуляри й переглядав пачку чорних зі сріблом запрошень. При цьому він хитав головою, за східною звичкою притакуючи гестапівцю, який жадібно затягнувся цигаркою.
— Ти згаяв купу мого часу, здійняв на глум мої методи, образив мене. Та й набрид, зрештою, — він зітхнув, і шморгнув кілька разів носом. — Займіться ним. Може, ви з ним краще впораєтеся.
Турок витяг з портфеля дві пляшки меду розчиненого в невеликій кількості води її повільно, обидві відразу, вилив на голову, плечі й живіт в’язня, особливо щедро поливаючи низ живота й геніталії. Анвальдт почав кричати. З його горлянки долинали якісь незрозумілі слова, але турок зрозумів: «Я говоритиму!» Він глянув на штандартенфюрера. Той подав знак, мовляв, продовжуй. Турок видобув з портфеля слоїк і підніс його до очей в’язня. Там було з десяток шершнів, які оскаженіло кусали одне одного, вигинаючи товсті черевця.