— А, це ти, Германне, — він уважно глянув на сіре від утоми обличчя шофера барона фон дер Мальтена.
Германн Вуттке вклонився вдруге й вручив Моккові конверт із золотою монограмою барона. Мокк тричі прочитав листа, старанно вклав його в конверт і буркнув шоферові:
— Зачекай на мене тут.
За мить він увійшов до ресторану з невеликим саквояжем у руках. Підійшов до столика, переслідуваний суворими поглядами двох дам і розпачливим — дружини. Вона міцно стискала губи, намагаючись подолати гіркоту розчарування. Знала, що це кінець їхньої спільної відпустки, ще однієї невдалої спроби порятувати шлюб з розрахунку. Йому не обов’язково було мати при собі саквояж, аби жінка зрозуміла, що він за кілька хвилин покине курорт, про який мріяв стільки років. Їй досить було зазирнути йому в очі: затуманені, меланхолійні й жорстокі. Такі, як завжди.
Після двогодинної прогулянки центром міста (Ринкова площа й темні вулички навколо Блюхер-пляц, де було повно шпани й повій), Анвальдт сидів у ресторані Орліха «Орві» на Ґартен-штрасе неподалік театру оперети й переглядав меню. Там було чимало гатунків кави, какао, великий вибір лікерів і пиво Кіпке. Та було ще дещо, чого йому особливо кортіло. Він закрив меню й біля нього з’явився офіціант. Анвальдт зажадав коньяку й сифон мінеральної води Дайнерта. Закурив цигарку й розглянувся довкола. М’які фотелі оточували із чотирьох боків темні столи, над обшитими деревом панелями висіли кольорові пейзажі Карконошів, зелений плюш закривав непомітні ложі й кабінети, з нікельованих кранів струменіло в пузаті кухлі пінисте пиво. Ресторан повнився сміхом, голосними розмовами й запашними хмарами тютюну. Анвальдт уважно дослухався до розмов клієнтів, намагаючись угадати їхні професії. Він легко збагнув, що це були головно дрібні фабриканти й власники великих ремісницьких фірм, які продавали свої вироби у фірмових крамничках. Не бракувало й комівояжерів, дрібних чиновників і студентів зі значками своїх корпорацій. Кімнатою прогулювалися усміхнені яскраво вбрані жінки. Але столик Анвальдта вони обминали з невідомих йому причин. Він зрозумів чому, коли поглянув на мармурову стільницю: на гаптовану квітами требницьку серветку виліз чорний скорпіон. Він швидко крутив викривленим хвостом, спрямовував догори отруйне жало, захищаючись таким чином від шершня, який намагався напасти на нього.
Поліцейський заплющив очі й спробував запанувати над видінням. Обережно намацав знайомі форми пляшки, яка щойно опинилася на столі. Відкоркував її й підніс до рота. Губи й горлянку приємно гріло розплавлене золото. Розплющив очі: потвори зникли зі столу. Тепер йому хотілося реготатися із власного страху. Поблажливо усміхаючись, він дивився на пачку цигарок «Салем» із зображенням великої оси. Анвальдт наповнив келих з тонкого скла й вихилив одним духом. Затягнувся цигаркою. Алкоголь, підсилений великою дозою нікотину, поступово проникав у кров. Привітно булькав сифон. Поліцейський прислухався до розмов за столиками.
— Пане Шульце, не переймайтеся... Хіба ж мало поганого діється людині на цім світі? Ну, їй-бо, пане Шульце... — белькотів добродій у котелку, який, здавалося, приклеївся до його тімені. Кажу ж вам: ані дня, ні години... Це правда... От візьміть, приміром, той недавній випадок. Трамвай завертав з Тіх-штрасе на Ґартен-штрасе біля пекарні Гіршліка. І врізався, чуєте, в екіпаж, що їхав на вокзал... Негідник візник вижив, а жінка з дитиною загинули... Отак їх завіз, свинота... На той світ... Ніхто не знає ні дня, ні години... Ані я, ані ви, ані той, ні тамтой... Гей ти, забинтований, чого витріщився?
Анвальдт опустив очі. Засичав розлючено сифон. Він підняв скатертину й побачив двох шершнів, що парувалися, сплівши черевця. Швидко розгладив білу скатертину, яка перетворилася на простирадло. Цим простирадлом прикрився банкір Шметтерлінґ, сплетений у болісний вузол із прекрасною гімназисткою Ерною.
Перехилив підряд два келишки коньяку й глянув убік, уникаючи погляду п’яного гладуна, що витлумачував панові Шульце таємниці життя.
— Га? Під пам’ятником «Боротьби й Перемоги» на Кеніґс-пляц? Кажеш, туди вони приходять? Служниці й няньки? Ага, маєш рацію, чудова нагода. Не доведеться залицятися й пнутися... Їм від тебе треба того ж, чого й тобі від них... — худий студент пив «Божоле» просто із пляшки й збуджувався чимраз більше. — Так. Тут усе зрозуміло. Підходиш, усміхаєшся й забираєш до себе. Ані грошей, ані честі не втрачаєш. Пхе, конкуренція з боку солдатів то дурниці!.. Вибачте, ми знайомі?