— Ні. Я просто замислився... — відказав Анвальдт. (Хотів би я з ким-небудь поговорити. Або пограти в шахи. Так, у шахи. Як колись у сиротинці. Карл, ото був завзятий шахіст. Ми ставили між ліжками фанерну валізку, на ній шахівницю. Якось під час гри до кімнати увійшов п’яний вихователь). Анвальдт виразно почув стукіт розсипаних фігурок, відчув стусани, що ними вихователь обдаровував і валізку, і їхні скулені під ліжками тіла.
Два келихи, два ковтки, дві надії.
— Пане Шульце, то добре, що їх викинули з роботи, тих вчителів. Не буде жид вчив німецькі діти... Не буде плював... плював... Не буде ся знущав...
Сичання запальничок, нетерпляче сичання сифона: випий іще!
— Е-е, ті польські студенти! Знань ані на копійку! А претензії які! А манери! То й добре, що навчили їх розуму в Гестапо. Вони в німецькому місті, най говорять по-німецьки!
Заточуючись, Анвальдт рушив до туалету. На шляху громадилися численні перешкоди: нерівні дошки підлоги, столи, що загороджували прохід, офіціанти, що сновигали в клубах густого диму. Врешті він досяг мети. Спустив штани, сперся руками об стіну й погойдувався навсібіч. Крізь монотонний шум йому виразно чулося биття власного серця. Якийсь час Анвальдт прислухався до цього звуку. Раптом почув крик і побачив звабливе тіло Леї Фрідлендер, яке посмикувалося під стелею. Кинувся назад до зали. Йому треба було напитися, щоб видалити зі свідомості ці видіння.
— Ох, як добре, що ви тут, Herr Kriminaldirektor! Лише ви можете мені допомогти! — радісно вигукнув він, звертаючись до Мокка, який сидів за його столиком і курив товсту сигару.
— Заспокойся, Анвальдте, усе це неправда! Лея Фрідлендер жива, — сильна, поросла чорними волосками рука поплескувала його плече. — Не хвилюйся, ми розплутаємо цю справу.
Анвальдт глянув на місце, де щойно сидів Мокк. Зараз там сидів офіціант і з посмішкою дивився на нього.
— Ну й добре, що шановний пан уже прокинувся. Мені було б прикро виганяти клієнта, який дає такі чайові. Викликати шановному панові таксі або екіпаж?
Вранішнє сонце осяяло римський профіль барона фон дер Мальтена й хвилясте чорне Моккове волосся. Обоє чоловіків сиділи в саду барона й пили духмяну каву.
— Як ти доїхав?
— Спасибі, добре. Я лише трохи хвилювався, зваживши на швидкість їзди і втому твого водія.
— О, в Германна залізна витримка. Ти читав Анвальдтів рапорт?
— Так. Дуже докладний. Добре, що ти мені його відразу переслав.
— Він писав його вчора цілий день. Каже, що з перепою йому гарно працюється.
— Він що, напився? Справді?
— На жаль. В Орліха, біля театру оперети. Що ти збираєшся робити, Ебергарде? Які твої подальші плани?
— Я збираюся зайнятися Маассом і фон Кепперлінґом, — Мокк випустив хмарку диму. — Вони виведуть мене на цього турка.
— А що спільного з ним у Маасса?
— Олів’є, барон фон Кепперлінґ підкупив Маасса гарненькими розпусними псевдогімназистками мадам ле Ґеф. Анвальдт має рацію: Маасс занадто розумний, щоб не збагнути, що має справу з доньками Коринфу, та з іншого боку занадто егоїстичний, щоб цим перейматися. Це, як я розумію, тип професора Андре. Навіщо барон підкупив його? Ми про це довідаємося. А потім я притисну барона. Я впевнений, що він мені цього турка викаже. Анвальдт більше нічого не доможеться. Він замало знає Бреслау, а крім того його вже й так добряче налякали. Тепер діятиму я.
— Як ти примусиш їх заговорити?
— Прошу тебе, Олів’є... Залиш ці методи мені... А ось і Анвальдт. Добридень! Щось у вас не надто гарний вигляд. Ви що, ненароком скупалися в соляній кислоті?
— Невеличкі проблеми, — відказав Анвальдт, злегка вклонившись обом чоловікам. Мокк щиро обійняв його й промовив:
— Не хвилюйтеся. Гестапо вас більше не переслідуватиме. Я це щойно залагодив. (Атож, спритно залагодив, — подумав барон, подаючи Анвальдтові вузьку долоню. — Не хотів би я опинитися на місці цього Форстнера).
— Дякую вам, — прохрипів Анвальдт. Зазвичай третього дня після перепою фізичний біль минав, зате з’являлася сильна депресія. Так само було б і зараз, якби не одна людина — Ебергард Мокк. Вигляд цього кремезного чоловіка в бездоганно пошитому світлому костюмі подіяв на Анвальдта заспокійливо. Він винувато глянув на Мокка й уперше в житті відчув чиюсь турботу.
— Пробачте мені. Я напився. Ніщо мене не виправдовує.