— Шановні панове, ми завершили вчасно. Елерсе, о котрій ви отримаєте готові фотографії?
— О п’ятій.
— Анвальдт забере їх у вас. Лише він, зрозуміло?
— Авжеж.
— Дякую вам.
Смолож зачинив двері так само легко, як і відкрив. Анвальдт глянув у вікно й крізь кольорові скельця вітража побачив сторожа, що підмітав подвір’я й боязко поглядав у бік будинку. Скидалося на те, що він не зрозумів, до якого помешкання вони заходили. За кільканадцять секунд усі сиділи в машині. Керував Мокк. Поїхали Агнесс-штрасе. Біля управління поліції вийшли Елерс і Смолож. Мокк із Анвальдтом звернули на Швайдніцер-штрасе, а тоді на Цвінґер-пляц і, проминувши кофейну фабрику й Купецький клуб, виїхали на жваву Шубрюкке. Там вони проїхали повз універмаги Петерсдорффа та братів Барашів, останній увінчувала скляна земна куля, залишили позаду Палеонтологічний музей і колишню будівлю управління поліції. Доїхали до Одеру. Біля гімназії св. Матвія завернули праворуч і нарешті опинилися на Тумському острові. Проминувши середньовічний кафедральний собор і червону будівлю Георгіанської семінарії, опинилися на Адальберт-штрасе. За мить їм уже низько вклонявся метрдотель ресторану «Під Лессінґом».
У залі панувала приємна прохолода. Дихати стало легше й відвідувачів оповила сонливість. Анвальдт заплющив очі. Йому здалося, що він гойдається в лагідних хвилях. Брязкіт столових приборів. Мокк двома виделками змагався з рожевим, із хрумкою шкоринкою лососем, присмаченим хроном. Відірвавшись на мить від риби, він весело глянув на сонного Анвальдта.
— Прокиньтеся, Анвальдте, — торкнув сплячого за плече. — Ваш обід холоне.
Попихкуючи сигарою, Мокк спостерігав, як Анвальдт жадібно поглинає біфштекс із квашеною капустою й картоплею.
— Не ображайтеся, Герберте, — Мокк приклав руку до свого випнутого живота. — Я переїв, а у вас, як бачу, гарний апетит. Може, візьмете шматок мого лосося? Я його навіть не торкнувся.
— Із задоволенням. Дякую. — Усміхнувся Анвальдт. Іще ніхто ніколи не ділився з ним їжею. Він зі смаком з’їв рибу й відсьорбнув великий ковток міцного чорного чаю.
Мокк подумки складав характеристику Анвальдта. Вона видавалася неповною без деталей, що стосувалися тортур у казематах Гестапо. Але він не міг спромогтися на жодне запитання, жоден прийом, який змусив би Анвальдта зізнатися. Мокк уже декілька разів відкривав рота, аби запитати про щось, але відразу ж відмовлявся від цієї думки, бо йому здавалося, що сказане ним буде недоречним. За кілька хвилин Мокк змирився з думкою, що за тиждень йому не вдасться змалювати дівчаткам мадам ле Ґеф психологічний портрет Анвальдта.
— Зараз пів на другу. До пів на п’яту перегляньте справу фон Кепперлінґа й помізкуйте, чим ми можемо його притиснути. І перегляньте справи всіх турків. Може, щось там знайдете. О пів на п’яту віддайте всі справи Форстнерові, о п’ятій заберіть в Елерса фотографії й приїдьте до мене додому. Залишаю вам машину. Зрозуміло?
— Звичайно.
— Тоді чому ви так дивно на мене дивитеся? Вам щось потрібно?
— Ні, нічого... Просто зі мною ніхто ніколи не ділився їжею.
Мокк голосно засміявся й поплескав Анвальдта по плечу.
— Не думайте, що це ознака якоїсь особливої симпатії, — збрехав він. — Це моя звичка з дитинства. Я завжди мусив залишати чисту тарілку... Зараз я поїду екіпажем додому. Мені треба подрімати. До побачення.
Кримінальний директор засинав уже в екіпажі. Западаючи в дрімоту, пригадав собі один недільний обід рік тому. Він сидів із дружиною в їдальні й жадібно поглинав реберця в томатному соусі. Дружина теж їла зі смаком, виїдаючи спершу м’ясо. Якоїсь миті вона благально глянула на тарілку чоловіка, який завжди найкращі шматки залишав насамкінець.
— Будь ласка, дай мені трошки м’яса.
Мокк не відповів і напхав повний рот м’ясом, яке ще залишалося в нього на тарілці.
— Я впевнена, що ти б навіть із власними дітьми не поділився, якби, звісно, був здатний їх зробити, — розгнівана дружина підвелася з-за столу. (Вона знову виявилася неправа. А я ж поділився! Та ще й із чужим!).
Анвальдт вийшов з ресторану й сів до машини. Глянув на течки зі справами, на яких стояли печатки Гестапо, й на пакунок, що його він сьогодні забрав з архіву. Розгорнув — й здригнувся: дивні, вигнуті літери, Закипіла кров на блакитних шпалерах. Він запакував кривавий напис і вийшов з машини. Під пахвою ніс справи й плед, яким Мокк укривав заднє сидіння. Йому не хотілося їхати через розпашіле місто. Попрямував у бік струнких веж церкви св. Михайла, до Ваштайх-парку, дивну назву якого Мокк пояснив йому, коли вони їхали сюди: у середні віки жінки прали білизну в поблизькому ставку. Зараз біля ставка бігали галасливі діти, а більшість лавочок займали няньки й служниці. Ці жінки відзначалися тим, що одночасно встигали точити верескливими голосами балачки й покрикувати на дітей, які хлюпалися в мілкій прибережній воді. На решті лавок сиділи солдати й місцева шпана, що гордовито курила цигарки.