Анвальдт скинув піджак, ліг на розстелений плед і почав переглядати справу фон Кепперлінґа. На жаль, у паперах не виявилося нічого, чим можна було б діткнути барона. Ба більше: усе, що він виробляв у себе вдома і в маєтках, відбувалося з цілковитого благословення Гестапо. (Мокк розповів мені, що навіть Крауз, хоча й оскаженів спершу, довідавшись про те, що його агент — гомосексуаліст, невдовзі збагнув, яку користь він йому принесе). Певною надією сповнила Анвальдта остання інформація — про служника барона, Ганса Тетґеса.
Він ліг навзнак і за допомогою кількох виразних брутальних образів придумав, як учинити з бароном. Задоволений власного винахідливістю, почав переглядати справи турків, зареєстрованих у Гестапо й крипо. Їх виявилося вісім: п’ятеро виїхало з Бреслау до 9 липня, коли в барона відбулася вечірка. Ще трьох довелося виключити, зважаючи на їхній вік: адже Анвальдтів кат не міг бути ні двадцятилітнім (як двоє турецьких студентів політехніки), ні шістдесятилітнім (як один комерсант, що ним зацікавилося Гестапо через його непогамовну пристрасть до азартних ігор). Звичайно, дані з відділу реєстрації й турецького консульства, які повинен був повідомити йому Смолож, могли містити додаткову інформацію про турків, позбавлених сумнівної втіхи опинитися в поліційних документах.
Турецький слід обірвався, тож Анвальдтові довелося зосередити всю силу свого інтелекту, щоб вигадати «лещата для барона». Голосний крик якогось хлопчика, що неподалік верескливо наполягав на своєму, аж ніяк не сприяв Анвальдтовій зосередженості. Він сперся на лікоть і почав прислухатися до добродушних слів старої няньки та істеричного голосу малюка.
— Але ж, Клаусе, кажу тобі ще раз: той пан, який приїхав учора, то твій татко.
— Ні! Я його не знаю! Матуся казала мені, що в мене немає татка!
— Матуся так казала тобі, бо всі гадали, що твого татка вбили дикі індіанці в бразильських джунглях.
— Матуся ніколи мені не бреше! — тоненький голосок дитини аж зривався.
— Але ж вона тобі не брехала. Сказала, що в тебе немає татка, бо думала, що він загинув. А зараз татко приїхав... Ну, ясно, що він живий... Тепер ти вже маєш татка, — терпляче пояснювала няня.
Малий не здавався. Він ударив дерев’яною рушницею об землю й верескнув:
— Ти брешеш! А матуся не бреше! Чому вона не сказала мені, що це татко?!
— Вона не встигла. Вранці вони поїхали до Требниці. Повернуться завтра ввечері, і все тобі розкажуть...
— Матусю!!! Матусю!!! — розридався хлопчик і кинувся на землю, молотячи по ній руками й ногами та здіймаючи при цьому хмари куряви, що осідала на його свіжовипрасований матроський костюмчик. Няня намагалася підвести його з землі. У результаті Клаус вирвався й уп’явся зубами в її пухке плече.
Анвальдт підвівся, склав папери, згорнув плед і, накульгуючи, рушив до машини. Він не озирався, боячись, що зараз повернеться, схопить Клауса за комірець його матроски й утопить у ставку. Убивчі думки були викликані не дитячим криком, що наче скальпель розтинав поранену голову й сині сліди від укусів шершнів. Ні, його розлютив не крик, а безтямна, тупа впертість, з якою розбещений хлопчик відкидав несподіване щастя: появу батька, котрий повернувся через багато років. Він навіть не усвідомлював, що говорить сам до себе:
— Як пояснити такому впертюхові, що його поведінка просто дурна? Треба його добряче відлупцювати, й тоді він зрозуміє, який він тупий. Адже він нічого не збагне, якщо я підійду до нього, посаджу на коліна її запитаю: «Клаусе, а тобі ніколи не траплялося стояти біля вікна і, притиснувшись носом до шибки, дивитися на всіх чоловіків, що проходять повз будинок, і про кожного без винятку говорити: «Це мій татко, він дуже зайнятий і тому віддав мене до сиротинця, але невдовзі він мене звідси забере»?
VIII
Курт Смолож сидів у сквері на Редігер-пляц, виглядав Мокка її чимраз більше непокоївся через зміст свого рапорту. У ньому була інформація про Конрада Шмідта, якого тюремники її в’язні прозвали «Товстим Конрадом». Ці відомості могли б допомогти знайти ефективний засіб тиску, тобто «лещата» для Конрада, як це метафорично називав Мокк. З інформації, здобутої Смоложем, випливало, що Шмідт був садистом, кількість жирових клітин якого обернено пропорційна до кількості клітин сірої речовини мозку. Перш ніж почати працювати у в’язниці, він був сантехніком, цирковим атлетом та охоронцем на спиртзаводі Кані. Звідти потрапив до в’язниці за крадіжку спирту. Звільнився за рік, і на цьому хронологічна неперервність відомостей про нього уривалася. Подальша інформація стосувалася виключно Конрада-тюремника. На тій-такі посаді він уже протягом року працював у Гестапо. Смолож глянув на перший запис: «п’є водяру» під заголовком «Слабкі місця», й роздратовано скривився. Він розумів, що ця інформація шефа не вдовольнить. Зрештою, горілка могла бути «лещатами» хіба що для алкоголіка, а ним Товстий Конрад якраз не був. Друга нотатка виглядала так: «легко спровокувати на бійку». Смолож не уявляв, яким чином можна використати цей факт проти Шмідта, але думати не входило в його обов’язки. Зрештою, він покладав надію на те, що третій і останній запис — «ймовірно, є сексуальним збоченцем, садистом» — використати таки вдасться, тож його напружена тижнева праця не пішла намарне.