Він сердився на Мокка також за його заборону провадити розслідування за звичною службовою процедурою, через що йому, Смоложеві, замість того, аби покласти рапорт на столі в шефа й попивати зараз десь холодне пиво, приходилося чатувати під його будинком, ще й не знати як довго.
Виявилося, що не так вже і довго. За чверть години Смолож сидів з омріяним запітнілим кухлем у Мокковій квартирі й трохи неспокійно очікував, що скаже шеф. Але зауваги стосувалися, радше, стилістики.
— Ви що, Смоложе, ніколи не оформлювали офіційних документів? — Зареготав кримінальний директор. — В офіційних паперах треба писати «схильність до алкогольних напоїв», а не «п’є водяру». Гаразд, гаразд, я вами задоволений. А зараз ідіть додому, я мушу подрімати перед важливою зустріччю.
Щойно призначений директор університетської бібліотеки доктор Лео Гартнер потягнувся усім своїм худорлявим тілом і вже всоте подумки прокляв архітектора, що спроектував бароковий монастир августинів, де зараз містилася університетська бібліотека на Нойє-Занд-штрасе. Помилка архітектора, на думку Гартнера, полягала в розташуванні з північного боку представницького покою, який зараз слугував директорові за кабінет, через що тут панувала прохолода приємна для всіх, окрім господаря. Його нелюбов до температури, нижчої ніж плюс 20 градусів за Цельсієм, мала своє пояснення. Цей чудовий знавець східних мов кілька тижнів тому повернувся із Сахари, де провів майже три роки, вивчаючи мови та звичаї пустельних племен. Зараз, улітку, розпечене Бреслау тішило його звичним теплом, яке, на жаль, закінчувалося на порозі його кабінету. Товсті мури, кам’яні жаростійкі бар’єри, дратували його більше, ніж холодні ночі Сахари, у які міцний сон не давав йому відчути голоднечу. Але тут, у замкненому просторі свого кабінету, він мусив працювати, ухвалювати рішення й підписувати купу документів закляклими руками.
Схоже, холод, що панував у приміщенні, абсолютно по-іншому діяв на двох чоловіків, які зручно повмощувалися в шкіряних фотелях. Обоє дихали на повні груди й замість гарячої вуличної пилюки вдихали бактерії й спори плісняви, які розмножувалися на пожовклих сторінках фоліантів.
Гартнер нервово міряв кроками кабінет. У руках він тримав шматок шпалер з «рядками смерті».
— Дивно... Написання схоже на те, що я бачив у Каїрі в арабських рукописах XI або XII століття. — Його розумне худорляве обличчя застигло в роздумах. Коротке сиве волосся наїжилося на потилиці. — Але це не та арабська, з якою я знайомий. Щиро кажучи, цей запис узагалі не схожий на семітський. Що ж, залиште це у мене на кілька днів. Можливо, мені вдасться розшифрувати запис. Тут арабськими літерами написано текст якоюсь іншою мовою... Та бачу, ви хочете показати ще дещо. Що це за фотографії, пане, пане...
— Анвальдт. Це копії записів доктора Ґеорґа Маасса, які він сам назвав перекладом арабських хронік Ібн Сахіма. Нам потрібна детальніша інформація про ці хроніки, їхнього автора й про цей переклад.
Гартнер швидко переглянув Маассів текст. За кілька хвилин його вуста викривила співчутлива посмішка.
— У кількох реченнях я помітив чимало характерних ознак наукового стилю Маасса. Та наразі я утримаюся від зауважень щодо цього перекладу, доки не познайомлюся з оригінальним текстом. Ви повинні знати, панове що Маасс відомий своїми вигадками. Він одержимий такою собі idée fixe, у кожному старожитньому тексті дошукується тих чи інших прихованих згадок про старозавітні апокаліптичні видіння. Його наукові публікації рясніють хворобливими картинами загибелі, смерті й розпаду, які він убачає скрізь, навіть у любовних та застільних творах. Я це помітив і в цьому перекладів але тільки прочитавши оригінал, зможу сказати, чи описи загибелі належать перекладачеві чи авторові хронік, про якого мені, зрештою, нічого не відомо.