Гартнер був типовим кабінетним ученим, який здійснював свої відкриття на самоті, результати досліджень публікував у спеціалізованих виданнях, а захопленнями першовідкривача ділився хіба з пустельними пісками. Уперше за багато років перед ним була аудиторія — нехай нечисленна, — яка його уважно слухала. Та й він сам із неабиякою приємністю вслухався у свій глибокий баритон.
— Я добре знаю Маасса, Андре та інших учених, котрі аналізують вигадані тексти й створюють нові теоретичні конструкції, виліплюючи своїх героїв із глини власної уяви. Тому, щоб виключити фальсифікування з Маассового боку, треба перевірити, над чим він зараз працює: чи справді перекладає якийсь давній твір, чи створює його в горнилі своєї фантазії. — Він відчинив двері й звернувся до секретаря:
— Штеліне, покличте мені чергового бібліотекаря. І нехай візьме із собою реєстр виданих читачам рукописів. Перевіримо,— звернувся він до своїх гостей, — що читає наш янгол смерті.
Директор бібліотеки підійшов до вікна й кілька хвилин прислухайся до кроків хлопчаків, що купалися в Одері, а зараз засмагали на порослому травою березі навпроти кафедрального собору. Трусонув головою, пригадавши собі про відвідувачів.
— Любі мої панове, дозвольте пригостити вас кавою. Міцна солодка кава чудовий напій у спеку, бедуїни про це чудово знають. Може сигару? Уявіть собі, це єдина річ, якої мені бракувало в Сахарі. Підкреслюю, річ, а не особа. Звісно, я взяв із собою цілу скриню сигар, та виявилося, що вони так само припали до смаку племенам тіббу. Повірте, вигляд цих людей такий жахливий, що ми охоче віддавали їм усе, аби лише на них не дивитися. А я підкуповував їх сигарами, за що вони мені розповідали родові та племенні легенди й перекази. Вони послужили мені матеріалом для дисертації, яку я недавно віддав до друку. — Гартнер випустив величезну хмару диму і вже хотів було й далі розповідати про свою дисертацію, аж раптом Анвальдт швидко запитав;
— А комах там багато, докторе?
— Так, багато. Ви тільки собі уявіть: холодна ніч, урвища, шпичасті верхівки голих скель, пісок, що проникає всюди, у розколинах переховуються люди з диявольськими обличчями, загорнені в чорні шати, а в місячному світлі повзають змії та скорпіони...
— Так виглядає смерть...
— Що ви сказали, інспекторе?
— Вибачте, нічого. Ви розповідали так переконливо, що мені здалося, наче я відчув подих смерті...
— Я тож багато разів відчував це в Сахарі. На щастя, смерть мене оминула, і я зміг знову їх побачити, — він показав на тендітну блондинку й хлопчика років семи, які несподівано ввійшли до кабінету.
— Перепрошую, але я двічі постукала, — промовила блондинка з виразним польським акцентом. Мокк і Анвальдт підвелися з фотелів. Гартнер ніжно дивився на свою родину. Погладив хлопчика по голові, а той, засоромившись, сховався за матір.
— Нічого, люба. Дозволь представити тобі його превосходительство пана кримінального директора Ебергарда Мокка, начальника кримінального відділу управління поліції і його асистента, пана Герберта... Герберта...
— Анвальдта.
— Атож, пана кримінального асистента Анвальдта. Панове, це моя дружина, Тереза Янкевич-Гартнер і мій син Манфред.
Присутні вклонилися одне одному. Чоловіки схилилися над вузькою, делікатною долонею пані Гартнер. Хлопчик гречно вклонився й дивився на батька, який, перепросивши гостей, тихо розмовляв із дружиною. Пані Янкевич-Гартнер своєю незвичайною вродою викликала в обох чоловіків жваве, але дещо відмінне зацікавлення: Мокк керувався інстинктом Казанови, Анвальдт — спогляданням Тиціана. Вона не була першою полькою, що справила на нього таке враження. Іноді йому спадало на думку, що польки володіють якоюсь магією. «Медея була слов’янкою», — думав він у такі хвилини. Дивлячись на її ніжні риси, ледь кирпатий носик і сплетені в тугий вузол коси, вслухаючись у її кумедне м’яке «bitte», він намагався уявити під літньою сукнею шляхетні обриси її тіла, округлість стегон, гордовиті високі груди. На жаль, об’єкт їхніх відмінних, а може зрештою, подібних мрій, попрощався й покинув кабінет, забираючи із собою несміливого хлопчика. У дверях вони зіштовхнулися зі старим згорбленим бібліотекарем, який подивився на жінку імлистим поглядом, що відразу кинулося у вічі її чоловікові.