— Що ж, Сметано, покажіть-но реєстр, який ви принесли, — не надто люб’язним тоном промовив Гартнер. Виконавши прохання, бібліотекар повернувся до своїх обов’язків, а Гартнер заходився вивчати похилий готичний почерк Сметани.
— Так, мої панове... Маасс уже понад тиждень читає рукопис чотирнадцятого століття під назвою «Corpus rerum Persicarum». Завтра я візьму цей твір, проаналізую його й порівняю сфотографований вами переклад з оригіналом. Сьогодні займатимуся написом на шпалері й пророцтвами нещасного Фрідлендера. Спробую довідатися щось про цього Ібн Сахіма. Післязавтра, можливо, матиму попередню інформацію. Я подзвоню вам, Herr Kriminaldirektor, — Гартнер одягнув окуляри і втратив інтерес до своїх співрозмовників. Прагнення встановити істину перемогло його ораторсько-дидактичну пристрасть. Усю увагу він присвятив кривавому написові й, бурмочучи щось до себе, почав висувати перші інтуїтивні гіпотези. Мокк і Анвальдт підвелися й попрощалися з ученим. Він не відповів, поглинутий власними думками.
— А цей доктор Гартнер надзвичайно люб’язний. У нього, напевно, купа обов’язків. І незважаючи на це, він узявся нам допомогти. Чому? — запитав Анвальдт, спостерігши, що його перші слова викликали на Мокковому обличчі дивну посмішку.
— Любий Герберте, він переді мною в боргу. Та ще й такому боргу, який, присягаюся, неможливо сплатити, виконавши навіть найскладнішу наукову експертизу.
IX
Барон фон Кепперлінґ прогулювався великим парком, який оточував його маєток. Призахідне сонце завжди викликало в нього неспокій і незрозумілий сум. Його дратували крики павичів, що проходжувалися навколо палацу, плюскіт води в басейні, де розважалися його друзі. Сердило й валування собак, і невгамовна цікавість сільських дітлахів, чиї очі стежили за всім, що діялося за огорожею палацу, навіть увечері й уночі, з дерев і парканів, невідступно, наче очиська диких звірів. Він ненавидів тих нахабних брудних байстрюків, які ніколи не відводили очей, а побачивши його, заходилися знущальним сміхом. Фон Кепперлінг глянув на мур, що оточував палац: йому здалося, що він їх бачить і чує. Незважаючи на злість, яка охопила його, він розміреною ходою попрямував до палацу. Помахом руки підкликав старого камердинера Йозефа.
— Де Ганс? — запитав він холодно.
— Не знаю, ясновельможний пане. Хтось йому подзвонив і він вибіг з палацу дуже збуджений.
— Чому ти мені про це не сказав?
— Я не вважав за потрібне турбувати ясновельможного пана під час прогулянки.
Барон спокійно глянув на старого слугу й подумки полічив до десяти. Насилу опанувавши себе, прошипів:
— Йозефе, я прошу повідомляти мені будь-яку, навіть на твій погляд неважливу інформацію про Ганса. Якщо хоч раз не виконаєш цього наказу, скінчиш як жебрак під церквою Тіла Господнього.
Барон вибіг з будинку й декілька разів вигукнув у бік згасаючого сонця ім’я улюбленого камердинера. У відповідь — лише непривітні погляди дітлахів на паркані. Фон Кепперлінг кинувся до залізних воріт. Його підганяли знущальні погляди, тужавіло вечірнє повітря. «Гансе, де ти? — кричав барон; він спіткнувся на рівному місці: — Гансе, де ти, я не можу підвестися». Тужавіло вечірнє повітря, тужавів свинець у бароновім тілі. За парканом блиснули автомати. Кулі зі свистом цьвохкали по гравієвій стежці, здіймали хмари куряви, ранили ніжне баронове тіло, не даючи йому ані підвестися, ані впасти на землю. «Де ти, Гансе?».
Ганс сидів біля Макса Форстера на задньому сидінні «Мерседеса», який стояв з увімкненим двигуном. Він плакав. Його ридання сягнули crescendo саме тоді, коли до машини підбігло двоє людей з автоматами. Вони сіли спереду. Авто рвонуло з місця.
— Не плач, Гансе, — співчутливо промовив Форстнер. — Ти просто врятував своє життя. Зрештою, і я врятував своє.
Курт Вірт і Ганс Цупіца знали, що вони не відмовлять Моккові. Ці двоє бандитів, перед якими тремтіло все злочинне Бреслау, були перед «добрим дядечком Ебергардом» у подвійному боргу: по-перше, він урятував їх від шибениці, по-друге — дозволив займатися прибутковою справою, яка вкрай суперечила німецькому законодавству. Натомість він інколи вимагав від них те, що вони вміли робити найкраще.