— Якщо Маасс відкрив цю хроніку, уривок з якої опинився на стіні вагона, — заговорив Анвальдт, — значить, він і є вбивця. Хіба що хтось інший, той, хто раніше працював із цим текстом, з якоїсь причини підсунув його Маассові. Пане директоре, чи хто-небудь до Маасса користувався якимсь із цих трьох переплетених разом рукописів?
— Я ретельно перевірив реєстр видачі рукописів до читального залу й відповідь є такою: ні, ніхто до Маасса, починаючи з 1913 року, бо саме тоді розпочато реєстр, не користувався жодним із цих рукописів.
— Любий Герберте, — зазвучав Мокків голос. — У Маасса залізне алібі: 12 травня 1933 року наш учений прочитав дві лекції в Кенігсберзі, що підтвердило шестеро його слухачів. Хоча він напевне має щось спільне з убивцями. Бо навіщо тоді нас ошукав і сфальсифікував переклад тексту з вагона? Окрім того, звідки йому стало відомо, що цей рукопис знаходиться тут? Може, досліджуючи «некролог Марієтти», він натрапив на слід цієї перської хроніки? Але, перепрошую — це вже запитання до самого Маасса. Пане директоре, — знову звернувся він до Гартнера. — Чи можливо, щоб цей текст читав хтось, не залишивши запису в реєстрі видач?
— Жоден бібліотекар не видасть рукопису без запису в зошиті. Крім того, у залі рукописів можуть працювати лише науковці, які мають відповідні рекомендації з університетів.
— Хіба що бібліотекар був у змові з читачем і не зробив запису про видачу.
— Такої змови я не виключаю.
— У вас працює хто-небудь, хто закінчив сходознавство?
— Зараз ні. Два роки тому в мене працював такий собі бібліотекар-арабіст, який переїхав до Марбурга, де отримав посаду в університеті.
— Як його звуть?
— Отто Шпехт.
— Мене непокоїть одне запитання, — тихо промовив Анвальдт, нотуючи в записнику це прізвище. — Чому вбивство Марієтти фон дер Мальтен було таким жорстоким? Можливо тому, що так само жорстоко було вбито дітей цього, так би мовити, архієзида? Невже спосіб помсти повинен був достеменно повторювати злочин, учинений століття тому? Власне кажучи, як усе було? Що говорить про це хроніка?
Гартнер затремтів від холоду й налив собі чергову чашку гарячої кави.
— Слушне запитання. Що ж, дамо слово перському авторові хроніки.
XI
Це промовляє Ібн Сахім, син Хусейна, хай змилується над ним Аллах. Наступний розділ містить відомості про праведну помсту воїна Аллаха, дітям сатанинського піра[40]. Хай буде прокляте ім’я його навіки...
Вечірнє сонце опускалося чимраз нижче на блакитному небосхилі. Обриси гір ставали чіткішими, а повітря прозорішим. Над стрімким урвищем повільно просувався кінний загін. На його чолі їхало двоє вершників: хрестоносець і турецький воїн. Доїхавши до краю гірського перевалу, за яким простягався не надто крутий схил, вони зупинили коней і з помітним задоволенням простяглися в затінку кам’янистих скель, що нагадували башти соборів. Вершники, які їх супроводжували, зо два десятки християн і стільки ж мусульман, зробили те саме. Хрестоносець з полегшею зняв свого шолома, який звався саладом: його видовжена задня частина викарбувала на мокрій потилиці червону спухлу смугу. З-під місюрки струменів піт і спливав на єпанчу, оздоблену мальтійськими хрестами. Його кінь, закутий у майстерний наголовник, дихав вільно, та з його боків спадали білі клапті піни.
Утома, здавалося, не надто дошкуляла турецькому воїнові, який із зацікавленням оглядав арбалет хрестоносця. На туркові, як і на решті мусульман, була місюрка, шишак, обгорнутий шматком білої тканини, кольчуга, білі, трохи нижчі колін штани, й високі чорні чоботи. Зброя турка та його людей складалася з рогових луків та колчанів зі стрілами, опереними трьома пташиними пір’їнами, а також з арабських шабель, що звалися «саїф». Ватажок, окрім того, був озброєний залізним келепом, інкрустованим срібною арабською в’яззю.