— Якщо ви бажаєте, я довідаюся, чи наш розшукуваний говорить... Якою? Ага, гаразд... Курдською.
— ...
— Mein lieber Kriminaldirektor[42], іще наш незабутній кайзер Вільгельм називав Туреччину «своїм східним другом».
— ...
— Так, так. Військові контакти завжди були дуже жвавими. Ви тільки уявіть собі, мій батько був членом військової місії генерала фон дер Ґольца, який допоміг організувати, здається у вісімдесяті, сучасну турецьку армію. Потому до Туреччини тріумфально ввійшов Дойче Банк і побудував нову гілку Багдадської залізниці.
— ...
— Ми, німці, й зараз пам’ятаємо про те, що в тисяча дев’ятсот чотирнадцятому році духовний лідер мусульман оголосив «священну війну» проти наших ворогів. Воно й не дивно, що всі турецькі офіцери навчаються у нас. Я сам знав таких до війни, коли був у Берліні.
— ...
— А будьте певні. Не знаю коли, але цього Еркіна я вам напевне піднесу на таці.
— Немає за що, Herr Kriminaldirektor. Сподіваюся, колись і ви мені віддячите тим самим.
— ...
— До побачення у відомому нам обом приємному місці.
Ветеран перестав цікавитися двома чоловіками, що вже потискали одне одному руки. Він саме побачив, що до нього наближається група підпилих підлітків з гумовими палицями в руках. Коли вони проходили повз нього, безногий заграв «Horst-WesselLied»[43]. Та це нічого не дало. До подірявленого французькими кулями кашкета не впав жоден пфеніг.
У той же час на Фрайбурґер-штрасе 3 співвласник детективного агентства «Адольф Єндерко» Франц Губер раптом перестав бути недовірливим і вперто відмовлятися від співпраці. Він ураз утратив бажання роздивлятися поліційне посвідчення Анвальдта, не хотів більше дзвонити до управління поліції, щоб переконатися в тому, що Анвальдт — це саме Анвальдт, припинив розпитувати детектива про особовий склад кримінального відділу, про розташування вісімнадцятьох комісаріатів, що підпорядковувались бреславській кримінальній поліції. Франц Губер став раптом дуже чемним і запопадливим. Дивлячись у чорну дірочку дула, він вичерпно відповідав на всі запитання:
— Що потрібно було Маассові? Яке завдання він вам дав?
— Він дізнався від старого баронового швейцара про нешлюбну дитину, яку Олів’є фон дер Мальтен зробив якійсь покоївці. Єдина жінка, що працювала колись у барона, живе зараз у Польщі, у Равичі. Її звуть Ганна Шлоссарчик. Моє завдання полягало в тому, аби встановити, чи справді вона мала від барона дитину, і де ця дитина зараз.
— Ви були в Равичі особисто?
— Ні, я послав одного з моїх людей.
— І що?
— Він знайшов Ганну Шлоссарчик.
— Як ви переконали її, щоб вона все розповіла? Люди неохоче визнають такі гріхи.
— Шуберт, мій працівник, видав себе за адвоката, який розшукує спадкоємців начебто померлого барона. Це я вигадав.
— А ви спритний. І про що дізнався ваш працівник?
— Літня багата пані, почувши про великий спадок, який на неї очікує, не вагаючись зізналася в гріхах молодості, а тоді так розридалася, що Шуберт насилу її заспокоїв.
— Отже, вона шкодувала, що вчинила гріх.
— Не зовсім так. Вона сердилася на себе, що нічого не знає про власного сина, який був бароновим спадкоємцем. Тому й плакала.
— Тобто, вона відчувала докори сумління.
— Скидається на те.
— Отже, у них з бароном народився нешлюбний син. Це факт. Як його звуть, скільки йому років, де він живе?
— Шлоссарчик служила в барона з дев’ятсот першого до дев’ятсот другого. Напевно, тоді й завагітніла. Потім барон Рупперт фон дер Мальтен, батько Олів’є, не взяв на роботу жодної жінки, навіть куховарки. Тобто її синові зараз 31 або 32 роки. Яке в нього прізвище? Невідомо. Напевно не таке, як у барона. Його мати отримала за мовчання стільки, що добре живе ще й донині. Де зараз цей байстрюк? Теж невідомо. А що відомо? Що до повноліття він перебував у якомусь берлінському сиротинці, куди потрапив іще немовлям, а віддала його туди любляча матуся.
— У якому сиротинці?
43
«Пісня Хорста Весселя» партійний гімн нацистської партії. Спочатку неофіційний, а після 1933 р. отримав офіційний статус другого національного гімни після «Dcutschland-lied».