— Вона й сама не знає. Дитину відвіз туди якийсь польський торговець, її знайомий.
— Прізвище торговця?
— Вона не захотіла назвати. Сказала, що він до цього непричетний.
— І ваш працівник у все це повірив?
— Ну, а навіщо їй щось вигадувати? Я ж казав, вона плакала, бо не знала синової адреси. Якби знала, то б зраділа, бо ж спадок дістала.
Анвальдт машинально поставив наступне запитання:
— Чому вона віддала його до сиротинця? Адже на баронові гроші могла добре жити разом з дитиною.
— Про це мій працівник не запитував.
Детектив заховав пістолет до кишені. Він важко дихав, повітря насилу проникало крізь пересохлу від спеки гортань. Ясна пекли й пульсували болем. Нагадали про себе й укуси шершнів. Він відкрив рота й не впізнав власного голосу:
— І Маасс був вами задоволений?
— Не зовсім. Бо й ми це завдання виконали тільки наполовину. Мій працівник установив, що Ганна Шлоссарчик народила від барона сина. Але не встановив ані його адреси, ані прізвища. Отож від Маасса ми отримали лише половину.
— Скільки?
— Сотню.
Анвальдт закурив куплену в пасажі на Ґартен-штрасе турецьку сигару. Від їдкого диму йому на мить перехопило подих. Він опанував спазм легенів й випустив під стелю кімнати велику хмару диму. Розстебнув сорочку й послабив вузол краватки. Почував себе ніяково: ще хвилину тому він тримав цю людину під дулом пістолета, а зараз курить у нього сигару, наче в давнього знайомого. (Даремно я так розійшовся й налякав цього чоловіка. Адже мій пістолет усього лише примусив його говорити. Тільки й того. Хтозна, чи все це правда. Губер міг просто виссати все з пальця). Він глянув на дипломи й фотографії, що висіли на стіні. На одному знімку Франц Губер обмінювався рукостисканням із якимось офіцером високого чину. Під фотографією було написано: «Поліцейський, що врятував дитину, Франц Губер, приймає поздоровлення від генерала Фрайгера фон Кампенгаузена. Битом, 1913». Анвальдт примирливо всміхнувся.
— Пане Губере, пробачте, що я витяг цю пукавку. Ви були лягавим — як це у вас у Бреслау кажуть? Schkulle? — а я повівся з вами, як зі спільником підозрюваного. Воно й не дивно, що ви поставилися до мене з недовірою, тим паче, що я не мав при собі посвідчення. У результаті я піду від вас, навіть не знаючи, чи ви мені збрехали, чи ні. Та попри свою невпевненість, я поставлю вам іще одне запитання. Без пістолета. Якщо ви відповісте, може, усе сказане й буде правдою. Можна?
— Давай.
— Вам не здасться дивним, що Маасс відмовився від ваших послуг? Адже зрозуміло, що він розшукує цього нешлюбного баронового сина. Чому він зупинився на півдорозі, сплатив половину винагороди й навіть не намагався далі скористатися вашими послугами?
Франц Губер зняв піджака й налив собі содової. Якусь хвилину він мовчав, дивлячись на дипломи й фотографії в рамцях.
— Маасс висміяв мене й мої методи. Він уважав, що я схибив, і стару можна було притиснути. Вирішив, що про все довідається сам. Я знав його звичку вихвалятися, тож запитав, як він знайде того, кого розшукує. А він відповів, що за допомогою свого знайомого поверне пам’ять старій відьмі й вона йому скаже, де її синочок. — Губер голосно зітхнув. — Слухай-но, сину. Не злякався я твоєї пукавки. Начхати мені на Маасса й на тебе, — він гнівно засопів. — Я тобі не збрехав, бо мені так захотілося. А знаєш чому? Спитай про це Мокка. Я в нього запитаю про тебе. І краще тобі поїхати звідси, якщо виявиться, що Мокк тебе не знає.
XIII
Анвальдт і справді виїздив з Бреслау, але не через Губерові погрози. Вій сидів у вагоні першого класу, курив цигарку за цигаркою й байдуже вдивлявся в одноманітний нижньосілезький пейзаж у помаранчевому сяєві заходу сонця. (Я повинен знайти цього нащадка фон дер Мальтенів. Якщо й справді над бароновими нащадками тяжіє якесь прокляття, йому загрожує смертельна небезпека з боку Еркіна. Але, власне кажучи, навіщо я його шукаю? Адже ми з Мокком знайшли вбивцю. Ні, не знайшли, лише встановили. Еркін діє через Маасса, він обережений, знає, що ми його розшукуймо. Безсумнівно, Еркін і є тим «знайомим, який витягне інформацію у Шлоссарчик». Отже, шукаючи сина Шлоссарчик, я шукаю Еркіна. До біса, може, він уже в Равичі? Цікаво, у якому берлінському сиротинці був той хлопчик. Може, я його знав?). Замислившись, він обпік пальці цигаркою. Лайнувся вже не подумки й роззирнувся доокруж. Усі подорожні в цьому нічному потязі почули його лайку. Перед ним стояв восьмилітній на вигляд, товстощокий, із виразною нордичною зовнішністю хлопчик у темно-синьому костюмчику. У руках він тримав якусь книжку. Промовив щось польською й поклав книжку Анвальдтові на коліна. Тоді рвучко повернувся й побіг до матері, молодої повної жінки, й сів їй на коліна. Анвальдт глянув на назву книжки й побачив, що то було шкільне видання «Царя Едіпа» Софокла. То не була хлопчикова книжка, певне, якийсь гімназист, що їхав на канікули, залишив її у вагоні. Хлопчик і мати очікувально дивилися на Анвальдта. Поліцейський знаками показав, що це не його книжка, а тоді запитав про неї супутників. У купе крім пані з хлопчиком сиділи ще студент і молодик, на вигляд типовий єврей. Ніхто не зголосився за книжкою, а студент, угледівши грецький текст, кинув: «Боже збав». Анвальдт усміхнувся й подякував хлопцеві, піднявши капелюха. Навмання відкрив книжку й побачив знайомі грецькі літери, що їх він колись так любив. Йому стало цікаво: чи зрозуміє він іще щось через стільки років? Прочитав упівголос і переклав 681-й рядок: «З підозр пустих звада ця Та докір серце рве І без підстав!»[44] (А я ще непогано пам’ятаю грецьку. Двох слів не знав, добре, що в кінці є словничок). Він перегорнув кілька сторінок і прочитав рядок 1068, слова Іокасти. З перекладом не виникло найменших труднощів: «Бодай, нещасний, не дізнавсь нічого ти![45]» Сентенційність прочитаних слів нагадала йому про таку собі гру, в яку вони бавилися колись із Ерною, — так зване ворожіння з Біблії. Розкривали Біблію навмання й тицяли пальцем на перший-ліпший рядок. Вибране таким чином речення мало бути пророцтвом. Безгучно сміючись, він закрив і знову відкрив Софокла. Цю гру перервав польський прикордонник, який зажадав показати паспорт. Докладно оглянувши Анвальдтові документи, він торкнувся пальцем козирка кашкета й вийшов з купе. Поліцейський повернувся до своїх пророцтв, але не міг зосередитися на перекладі — на нього невідступно й уперто дивився хлопець, який дав йому «Царя Едіпа». Малий сидів і вдивлявся в нього, навіть не кліпаючи. Потяг рушив. Хлопчина продовжував дивитися. Анвальдт то зазирав у книжку, то намагався спопелити малого поглядом. Нічого не допомагало. Він хотів було звернутися до матері хлопця, але та спала сном праведниці. Тож поліцейський вийшов у коридор і відчинив вікно. Витягаючи картонну коробку із цигарками, він полегшено намацав нове поліційне посвідчення, яке отримав у відділі кадрів управління поліції, вийшовши від Губера. (Якщо тебе може вивести з рівноваги якийсь шмаркач, кепські твої справи). Затягнувшись, випалив майже чверть цигарки. Потяг спинився на якійсь станції. На вивісці красувався напис великими літерами: «Равич».