— У якому сиротинці? — Анвальдт почув власний голос.
— Вона й сама не знає. Його відвіз туди якийсь польський торговець, її знайомий.
— Прізвище цього торговця?
— Вона не захотіла назвати. Сказала, що він до цього непричетний. (Я виявився кращий, ніж Шуберт, детектив з Губерової фірми. Я знаю, як звали цього торговця. Так само, як і мене, лише без «т». Берлінський сиротинець і познанський торговець-текстильник, Мечислав Анвальд. Два міста, двоє людей, одне прізвище, один смертний вирок).
О цій порі на текстильному складі Мечислава Анвальда на вулиці Північній неподалік універмагу вже вирувало життя. Робітники носили сувої тканин, до платформи під’їжджали вози й машини, що доставляли товар, якийсь єврей попихав склепаного з дощок возика, торговий представник бреславської фірми «Бельховський» вимахував візиткою перед носом у директора, у конторі клацали рахівниці, комісар Банашак пахкав невеличкою люлькою зі слонової кістки, а Анвальдт подумки повторював собі: «Це чистісінька випадковість, що син Шлоссарчик і барона фон дер Мальтена виховувався, як і я, в берлінському сиротинці, це чистісінька випадковість, що його туди віддала людина з таким самим, як у мене, прізвищем, я не син барона, це чистісінька випадковість, що син Шлоссарчик і барона виховувався...».
— Слухаю вас, — кремезний чоловік років п’ятдесяти стискав пальцями товсту сигару. — Чого від мене хоче наша кохана поліція?
Банашак підвівся й неприязно глянув на неголеного Анвальдта, який щось шепотів сам до себе. Витяг посвідчення і, тамуючи позіхання, промовив:
— Комісар Банашак, а це кримінальний асистент Клаус Юбервеґ з бреславської поліції. Ви знали Ганну Слюсарчик з Равича?
— Ні... не знаю... звідки... — Торговець глянув на касирок, які враз почали рахувати повільніше. — Прошу вас до помешкання. Тут занадто гамірно.
Помешкання було просторе й комфортабельне. З контори до нього вели кухонні двері. Дві служниці грайливо зиркнули на молодого чоловіка, для якого ніч закінчилася надто швидко. Гнівний погляд господаря змусив їх продовжити роботу, і вони заходилися скубти жирну качку. Чоловічі черевики застукотіли на підлозі з пісковика. Торговець запросив поліцейських до бібліотеки, де полискували золотом корінці книжок, а під пальмами зваблювали м’якими подушками зелені фотелі. Крізь відчинене вікно долітав солодкавий, млосний запах бойні. Мечислав Анвальд не чекав, доки Банашак повторить запитання.
— Так, я знаю Ганну Слюсарчик.
— Ви говорите німецькою? — У комісара забилася люлька.
— Так.
— Може, перейдемо на німецьку? Це заощадить нам час, бо асистент Юбервеґ не знає польської.
— Будь ласка.
Банашак нарешті продув свою люльку, бібліотека наповнилася духмяним димом.
— Пане Анвальд, будьмо точними: ви її знали. Учора вранці вашу знайому вбили.
Мечислав Анвальд болісно скривився. Словесної реакції не було. Герберт Анвальдт припинив повторювати свої мантри й почав ставити запитання:
— Пане Анвальд, це ви віддали до берлінського сиротинця нешлюбну дитину Ганни Шлоссарчик?
Торговець мовчав. Банашак неспокійно ворухнувся й промовив польською:
— Любий пане, якщо ви бажаєте, щоб у родині довідалися про ваш роман з жінкою не найкращої поведінки, якщо ви хочете вийти зі своєї фірми до комісаріату в супроводі двох поліцейських, можете мовчати й далі.
Господар глянув на неголеного чоловіка з палаючими очима й відповів німецькою із сілезьким акцентом:
— Так. Це я віддав дитину до сиротинця в Берліні.
— Навіщо ви це зробили?
— Ганна мене попросила. Сама вона не в змозі була розстатися з дитиною.
— Тоді навіщо вона з нею взагалі розсталася?
— Пане асистенте, — Банашак в останній момент стримався, аби не сказати «пане асистенте Анвальдт». Він гнівався сам на себе за те, що пристав на дивне Анвальдтове прохання відрекомендувати його під вигаданим прізвищем. — Вибачте, але ці питання не стосуються справи. По-перше, їх треба задавати небіжчиці, а по-друге, почувши відповідь, ви однаково не дізнаєтеся того, чого шукаєте: адреси її сина.
— Пане комісаре, я не приїздитиму до Познані вдруге, щоб запитати про те, що, на вашу думку, не стосується справи.
Анвальдт дивився крізь жовті шибки на книжки й дивувався, що тут так багато перекладів із грецької. У вухах лунали рядки з «Царя Едіпа»: «І нам, владарю, страшно. Але поки той Пастух свого не мовив, не втрачай надій»[46].