Того вечора Райнер фон Гарденбурґ, Ебергард Мокк та Герберт Анвальдт сиділи на галерейці й згори спостерігали вступну імітацію вакхічної оргії. Уже на початку вистави Анвальдт виглядав помітно збудженим. Помітивши це, Мокк підвівся й пішов до кабінету мадам. Він сердечно привітався з нею й висловив своє прохання. Мадам погодилася без вагань і підняла телефонну слухавку. Мокк повернувся на місце. Анвальдт нахилився до нього й прошепотів:
— У кого тут беруть ключі від кімнат?
— Зачекай хвилинку. Куди ти так поспішаєш?
— Та гляньте ж, найкращих уже розбирають.
— Тут усі гарні. О, дивися, наприклад ті, що йдуть до нас.
До їхнього столика підійшли двійко дівчат, зодягнених у гімназійні форми. Обоє поліцейських чудово їх знали, але дівчата вдавали, що бачать їх уперше. Обидві захоплено дивилися на Анвальдта. Раптом та, що була схожою на Ерну, торкнулася його долонею й усміхнулась. Він підвівся, обняв її за худенькі плечі, обернувся до Мокка й промовив «дякую». Трійця пішла до кімнати, посеред якої стояв круглий стіл з вигадливо інкрустованою шахівницею. Фон Гардербург з усмішкою глянув на Мокка. У салоні мадам ле Ґеф він розслаблявся, ставав менш педантичним і не надто зважав на титули.
— А ви знали, як справити приємність цьому хлопцеві. Хто він?
— Мій близький родич з Берліна. Теж поліцейський.
— Що ж, маємо можливість дізнатися, що думають берлінці про найкращий бреславськнй клуб. Підбреславський, власне кажучи.
— Що там берлінці! Вони й так завжди глузуватимуть з нас. Але мій родич — ні. Він занадто гарно вихований. Знаєте, їм треба якось лікувати свої комплекси. Особливо тим, хто походить із Бреслау. Ви ж знаєте прислів’я: «Справжній берлінець повинен походити із Бреслау».
— Атож, візьміть, приміром, Крауза, — фон Гарденбурґ поправив монокль. — У Берліні він прожив два роки, а після падіння Гайнеса, Брюкнера й Пйонтека фон Войрш перевів його до Бреслау на посаду шефа Гестапо. Крауз сприйняв це підвищення як копняка під зад. Щоб приховати розчарування, він почав дерти кирпу, цей наш злісний і тупий служака. І ось берлінець із дворічним стажем щокроку критикує сілезьку провінційність. Я перевірив — знаєте, звідки він? З нижньосілезьких Зомбковиць.
Чоловіки голосно засміялися й цокнулись келихами з вином. Акторки на сцені вклонялися, щедро обдаровуючи глядачів виглядом своїх принад. Мокк витяг турецькі сигари й почастував ними фон Гарденбурга. Він знав, що шеф Абверу не любить поспіху й із власної охоти, у відповідний момент, розповість всю інформацію про Еркіна, яку йому вдалося здобути. Мокк сподівався дізнатися більше, ніж було в експертизі й Гартнеровому листі. Він хотів отримати адресу Кемаля Еркіна.
— Люди на кшталт Крауза не можуть стерпіти наших шляхетській, родинних і культурних традицій, — фон Гарденбурґ продовжував сілезьку тему. — Усіх цих фон Шаффґотшів, фон Кармерів та фон Доннерсмарків. Тому вони піднімають собі настрій, висміюючи юнкерську штивність та вугільних баронів. Нехай собі сміються...
Запанувала мовчанка. Фон Гарденбург дивився «виставу», Мокк роздумував, чи сьогоднішній вечір справді є гарною нагодою, аби торкатися важливих справ. Після тривалих роздумів наважився:
— Щодо Крауза... у мене до вас прохання...
— Пане Ебергарде, — фон Гарденбурґ ставав чимраз фамільярнішим. — Я ще першого вашого прохання, цього курдсько-турецького, не виконав, а у вас уже знайшлося друге... Ну-ну, жартую. Кажіть.
— Пане графе, — на відміну від свого співбесідника, Мокк став дуже офіціальним. — Я хотів би працювати в Абвері.
— О, а це ще чому? — монокль фон Гарденбурга відбивав вогники свічок і делікатно затемнених ламп на столиках.