— То може, зустрінемося завтра в моєму кабінеті? А зараз прошу вибачення. Я домовився із цією менадою. Вакх кличе мене на свої містерії.
Того вечора Мокк не грав у шахи зі своїми дівчатами з тієї простої причини, що шахи були їхньою побічною діяльністю, а головну вони виконували зараз у затишних будуарах з іншими клієнтами, з якими домовилися раніше. Отож Мокк не зіграв у королівську гру, хоча це зовсім не означало, що він не заспокоїв інших, нешахових потреб. Опівночі попрощався з пухкою брюнеткою й пішов до будуару, який зазвичай займав по вечорах у п’ятницю. Кілька разів постукав, але ніхто не відповів. Тож він прочинив двері й роззирнувся кімнатою. Анвальдт, зовсім голий, лежав на канапі серед мавританських подушок, тоді як гімназистки повільно одягалися. Мокк жестом прискорив їхні дії. Знічений Анвальдт теж натягав на себе сорочку й штани. Коли дівчата, хихочучи, зникли за дверима, Мокк поставив на столі пляшку рейнського вина й келихи. Анвальдт, котрому похмілля ще давалося взнаки, швидко вихилив один за одним два келихи.
— Як ти себе почуваєш? Чи подіяв найстаріший та найкращий засіб від депресії?
— Таке знеболювальне діє надто коротко.
— А тобі відомо, що вакцина проти хвороби, це той самий вірус, який її викликає? — Моккові вочевидь сподобалася ця медична метафора. — Тож я заражу тебе остаточно. Фон Гарденбурґ підтвердив наші підозри: Еркін — єзид, що прибув до Бреслау зі злочинною місією. Наполовину par excellence[51] він її уже виконав.
Анвальдт схопився зі стільця, зачепившись ногами за шаховий столик. Келихи затанцювали на тоненьких ніжках.
— Пане Мокку, ви тут бавитеся в риторичні забави, але те, що нависло наді мною, — не гра. Десь недалеко, може навіть у цьому борделі, причаївся фанатик, який хоче нашпигувати мене скорпіонами. Гляньте лише, як ці шпалери чудово підходять, щоб на них моєю кров’ю написали рядки перських пророцтв! А ви мені призначаєте бордельне лікування... Але хіба лікування здатне допомогти людині, для якої бажання мати батька в одну мить перетворилося на найбільше прокляття?!.
Слова урвалися, їх раптом забракло, Анвальдт розридався мов дитина. Його побите й пожалене шершнями обличчя зсудомилося від плачу. Мокк відчинив двері в коридор і роззирнувся навколо. П’яний клієнт лаявся серед столиків унизу. Тоді Мокк зачинив двері й підійшов до вікна, щоб ширше його відчинити. Сад дихав теплим ароматом лип. Якась вакханка стогнала за стіною.
— Не перебільшуй, Анвальдте, — він вчасно прикусив язика (хотів сказати: «не реви, ти ж мужчина»). Він був роздратований і голосно сопів. — Не перебільшуй. Досить, що ти будеш обережним, доки ми не спіймаємо Еркіна. І тоді прокляття не здійсниться.
Сльози в Анвальдта вже висохли. Він уникав погляду Мокка, нервово ламав пальці, потирав поріз на підборідді, тихцем роззирався навсібіч.
— Не переймайся, Герберте, — Мокк чудово розумів його стан. — Хтозна, чи наші неврози не викликані тим, що ми стримуємо сльози. Адже герої Гомера теж плакали. Ще й якими ревними слізьми!
— А ви... ви теж іноді плачете? — Анвальдт з надією глянув на Мокка.
— Ні, — збрехав той.
Анвальдта охопило обурення. Він підвівся й вигукнув: — Так, звісно... навіщо вам плакати? Ви не виховувалися в сиротинці... Ніхто не наказував вам жерти власне лайно, коли ви не могли проковтнути шпинату! У вас не було матері шльондри й батька, проклятого прусського аристократа, який тільки й зробив для власного сина, що віддав його до католицького сиротинця і класичної гімназії! Вам не доводилося прокидатися з радістю, що ви прожили ще один день, бо вчора якось ніхто не розпанахав вам живіт і не накидав скорпіонів у бебехи! Слухайте, вони чекали сім століть, доки народяться хлопець і дівчина... І тепер вони не скористаються такою нагодою? На їхнього божевільного шамана саме зараз сходить одкровення... Божество наближається...
Мокк не слухав. Він гарячково нишпорив у пам’яті, наче той, хто на офіційно-штивному прийомі не може стерпіти тиші за столом і намагається спромогтися на якийсь дотеп, анекдот чи каламбур... Анвальдт кричав. Хтось стукав у двері. Анвальдт верещав. Постукали голосніше. Вдаваний стогін розлягався за стіною й крізь відчинене вікно ширився садом. В Анвальдта була справжня істерика. Хтось гамселив у двері.
Мокк підвівся й розмахнувся. Невеличка долоня залишила слід на щоці асистента. Тиша. Ніхто не гамселив більше у двері, менада у сусідній кімнаті збирала розкидані по підлозі речі, Анвальдт заціпенів, Мокк відшукав у пітьмі втрачену думку. Він чув власний голос: «Не перебільшуй. Досить, що ти будеш обережним, доки ми не спіймаємо Еркіна. І тоді прокляття не здійсниться... прокляття не здійсниться... прокляття не здійсниться...»