— Слухай-но, ти, старий цапе, може, це ти вбив сімнадцятирічну дівчину? Ти гнався за нею, огидний карлику, так? Як ти полюбляєш, у тюрбані, га? Розпанахав кинджалом її оксамитовий живіт? — Він відсунувся від професора і знову сів на стільці. Розчесав пальцями змокріле волосся.
— Мені прикро, пане професоре, але цей текст я віддам на експертизу комусь іншому. Між іншим, що ви робили в п’ятницю вночі між одинадцятою й першою? Прошу не відповідати. Я знаю. А ви не хочете, аби про це дізнався декан філософського факультету? Або ваші студенти? Адже є й такі.
Андре посміхнувся.
— На щастя, є. Пане раднику, я постараюся перекласти цей текст так добре, як тільки зумію. Окрім того, я власне собі пригадав одного студента, що мав, як ви самі сказали, певні відхилення. Це барон Вільгельм фон Кепперлінґ.
— Не дякую вам, — Мокк надяг капелюха.
В управлінні поліції на нього чекав Кляйнфельд із Мозесом Гіршберґом. Ним 6343 невисокий, трохи сутулий брюнет років десь під сорок. Він повторив те, про що Мокк уже знав зі звіту Кляйнфельда.
— Скажіть мені, Гіршберґу, в яких ресторанах ви раніше працювали?
Офіціант, певне, хворів у дитинстві на якесь запалення, після чого в нього залишився незначний тик. Коли він говорив, правий куточок вуст ледь піднімався й це скидалося на дурнувату, знущальну посмішку. Перелічивши з десяток паскудних ганделиків, Гіршберґ не переставав «посміхатися». Дзвін знову загув у Моккових грудях. Він підійшов до допитуваного і вдарив того в обличчя долонею.
— Чого це ти так веселишся, жиде? Може, то ти написав цю маячню своєю паскудною мовою?
Гіршберґ закрив обличчя долонями. Кримінальний секретар Гайнц Кляйнфельд, один з найкращих поліцейських у кримінальному відділі, мав батька рабина. Зараз він стояв, утупившись у підлогу. Мокк проковтнув слину й зробив рукою жест «вивести». Рука боліла. Він ударив трохи засильно.
Своїх людей він знайшов у залі для зборів. Глянувши на них, Мокк зрозумів, що не почує нічого нового. Ганзлік і Бурк опитали дванадцятьох торговців тваринами, але ніхто з них не чув, аби хтось завозив скорпіонів. Смолож не натрапив на жоден слід приватного звіринця, але добув цікаву інформацію. Один із власників магазину з гризунами й зміями сказав, що його постійним клієнтом є такий собі огрядний бородатий чоловік, який купує плазунів та ящірок. На жаль, більше нічого власник магазину не зміг про нього розповісти. Райнхардт і його люди опитали п’ятдесят повій у публічних домах. Одна з них зізналася, що знає такого собі професора, любителя вдавати, ніби він четвертує її мечем, і при цьому щось вигукує якоюсь незнайомою мовою. Поліцейські здивувалися, бо ця інформація не справила на шефа жодного враження. Опитавши повій, агенти Райнхардта склали список з п’ятнадцятьох садистів і фетишистів, які виявилися настільки необачними, що запрошували «дівчаток» до власних помешкань. Сімох із них не вдалося застати вдома, восьмеро мали залізне алібі: обурені дружини останніх одностайно підтвердили, що їхні гірші половини вчорашню ніч провели в подружньому алькові.
Мокк подякував своїм людям і роздав їм завдання на завтра. Здавалося, вони не надто раділи завтрашній робочій неділі. Форстнерові Мокк сказав:
— Приїдьте по мене о десятій. Провідаємо одну відому особу. Потім підете до університетського архіву. Не дивуйтеся, він працюватиме. Один з бібліотекарів матиме завтра додаткове чергування. Ви складете список усіх, хто хоч трохи займався сходознавством: від студентів, що провчилися один семестр, до докторів іраністики чи санскритології. A propos[9], вам відомо, що таке санскрит?
Не чекаючи відповіді, Мокк вийшов з управління. Попрямував Швайдніцер Штадтґрабен, у бік універмагу Вертгайма. Звернув ліворуч на Швайдніцер-штрасе, проминув масивний пам’ятник Вільгельма II, який охороняли дві алегоричні фігури Держави та Війни, перехрестився на церкву Божого Тіла й повернув на Цвінґер-пляц. Пройшов повз реальну гімназію й увійшов до кав’ярні Оттона Штіблера. У затісній залі, темній від тютюнового диму й сповненій пахощами міцної кави, товклося чимало любителів чорного напою. Мокк увійшов до службового приміщення. Бухгалтер відразу припинив вести рахунки й вийшов, аби дати Моккові можливість вільно поговорити по телефону. Мокк не довіряв поліційним телефоністкам і часто вів таємні розмови з цього апарата. Набрав домашній номер Мюльгауза. Назвався й вислухав потрібну інформацію. Тоді подзвонив дружині й пояснив свою відсутність за обідом купою роботи.