XVII
Потворна модерністська будівля на розі Ринку й Блюхер-пляц, де розміщувалися дирекція численних міських установ та банк, була обладнана незвичайним ліфтом. Він складався з багатьох одномісних кабін, розташованих одна над одною, наче нанизаних на мотузок. Ця вервечка безупинно рухалася, люди входили до маленьких відчинених кабін і виходили з них. Якщо хтось заґавився і не встиг вийти, він цілком безпечно досягав горища або підвалу. Тоді він зазнавав незабутніх вражень. Раптом залягала цілковита темрява, а кабіна, похитуючись і брязкаючи, посувалася горизонтально за допомогою міцних ланцюгів, після чого знову опинялася у вертикальному положенні. Цей ліфт одразу після побудови залізобетонної потвори викликав бурхливі емоції, особливо в дітлашні, яка заповнювала навколишні обшарпані вулички й брудні подвір’я. Отож вахтери мали по вуха роботи, а в головах малих шибеників аж роїлося від ідей, як їх перехитрувати.
Того дня вахтер Ганс Барвікк був особливо пильним, бо вже зранку кілька шибайголів намагалися здійснити захопливу подорож крізь поверхи на горище й у підвал. Він уважно дивився на кожного, хто входив до ліфта. Хвилину тому туди зайшов якийсь чоловік у насуненому на лоб капелюсі й шкіряному плащі. Барвікк хотів запитати про документи, але відразу передумав: розмова з такою особою неминуче віщувала клопоти. За кілька хвилин повз вахтера Пройшов поліцейський Макс Форстнер. Барвікк познайомився з ним, коли складав свідчення в справі минулорічного нападу на банк, і з того часу шанобливо йому вклонявся. Робив так щоп’ятниці, бо саме тоді цей функціонер регулярно відвідував банк з невідомою Барвінкові метою.
Форстнер сів у ліфт, гублячи з поля зору вахтера, що низько вклонився. Ліфт їхав повільно. Проминув другий поверх і опинився між поверхами. Форстнер не любив цих моментів. Він радів, коли рівень підлоги ліфта зрівнювався з поверхом, і тоді пружиною вистрибував з усмішкою бувальця. Коли ліфт наближався до третього поверху, Форстнер спершу здивувався, а тоді розлютився. На виході стояв одягнений у шкіряний плащ чоловік, який вочевидь не збирався відходити, щоб дозволити поліцейському вийти з кабіни.
— З дороги! — крикнув Форстнер і кинувся на цю живу перешкоду. Та його завзяття виявилося куди меншим і слабшим, ніж сила, з якою до ліфта застрибнув незнайомець. Він увіпхнув Форстнера углиб кабіни й міцно притис до стіни. Ліфт саме в’їжджав на четвертий поверх. Форстнер намагався дістати револьвер. І тоді відчув болючий укол в шию. Ліфт доїжджав до десятого поверху. Але жодні звуки й коливання кабіни до Форстнера вже не доходили. Ліфт проїхав горищем у цілковитій темряві й знову опинився на десятому поверсі. Тоді чоловік у шкіряному плащі вийшов з ліфта й спустився сходами.
Ганс Барвікк почув раптове виття механізму й скрегіт ланцюгів. Галас був таким сильним, що вахтерові спав на думку один-єднний похмурий здогад: «Чорт, знову комусь ногу розтрощило». Він зупинив ліфт і почав підніматися сходами вгору, та лише на останньому поверсі збагнув, що його припущення були занадто оптимістичними. Між стелею ліфта й порогом десятого поверху здригалося неприродно вигнуте тіло Макса Форстнера.
У сквері біля Японського палацу неподалік Карл-Маркс-пляц аж роїлося від людей, собак і візочків з галасливими дітьми. Ті, кому пощастило зайняти лавочку в затінку, могли вважати себе щасливцями. До останніх належали директор психіатричної клініки Ернст Беннерт і якийсь літній чоловік, що заглибився в читання газети. Вони сиділи на протилежних кінцях однієї лавки. Літній чоловік не виявив найменшого здивування, коли Беннерт почав говорити щось до себе упівголоса. Але коли до них наблизилася якась молода жінка з маленьким хлопчиком, що дибав поруч із нею, і ввічливо запитала, чи може вона тут сісти, чоловіки перезирнулися й дружно відмовили. Жінка відійшла, бурмочучи щось про «стариганів», а Беннерт негайно продовжив свій монолог. Літній чоловік вислухав його до кінця і, показавши з-за газети своє пооране шрамами обличчя, тихо подякував лікареві.
Уривок з таємного рапорту агента М-234 розвідки США в Дрездені від 7 травня 1945 року.