Анвальдт прокинувся в порожній кімнаті на плюшевій канапі. Дівчина зникла разом зі своїм вишуканим гардеробом. Біля канапи сидів старий чоловік, незграбно тримаючи в долонях чашку з паруючим бульйоном. Анвальдт схилився й випив півчашки.
— Ви можете дати мені цигарку? — спитав на диво сильним дзвінким голосом.
— Кажи мені «ти», сину, — він простяг Анвальдтові срібний портсигар. — Ми забагато пережили разом, щоби дотримуватись офіціозу.
Анвальдт упав на подушку й глибоко затягнувся. Не дивлячись на Мокка, тихо промовив:
— Навіщо ти мені збрехав? Ти нацькував мене на барона, але це не спинило помсти єзидів! Навіщо ти нацькував мене на власного батька?
— Кажеш, не спинило єзидів? Маєш рацію. Але звідки я міг про це тоді знати? — Мокк закурив чергову цигарку, хоча попередня ще диміла в попільничці. — Пригадуєш ту липневу ніч у борделі мадам ле Ґеф? Шкода, що я не поставив тебе тоді перед дзеркалом. Знаєш, кого б ти там побачив? Едіпа з виколеними очима. Я сам не вірив, що ти врятуєшся від єзидів. Тебе можна було врятувати від них двома способами: або подати тобі надію й ізолювати, принаймні на якийсь час, або вбити тебе самому й таким чином уберегти від турецьких скорпіонів. Чого б ти хотів? Зараз ти в такому душевному стані, що скажеш: я волів би загинути... Так?
Анвальдт заплющив очі й, стиснувши повіки, намагався не розплакатись.
— Цікаве в мене життя... Один віддає мене до сиротинця, другий — до божевільні. Та ще й стверджує, що це для мого ж добра...
— Герберте, раніше чи пізніше ти й так потрапив би до божевільні. Так сказав доктор Беннерт. Але повернімося до справи... Я підбив тебе на вбивство барона, щоб ізолювати, — Мокк знову збрехав. — Я не вірив, що ти врятуєшся від єзидів. Але я знав, що завдяки цьому ти будеш у відносній безпеці. Мені також було відомо, що робити, аби ти отримав невеликий строк. Я гадав собі так: Анвальдт матиме захист у вигляді в’язничних мурів, а я матиму час, щоб спіймати Еркіна. Адже тебе можна було врятувати, лише прибравши Еркіна...
— І що? Ти прибрав його?
— Так. Дуже вправно. Він просто зник, а його святий дервіш гадав, що він усе ще переслідує тебе. Так він думав донедавна, а потім знову послав месника, який лежить зараз у твоїй палаті в дрезденській клініці Беннерта. Знову маєш трохи часу...
— Гаразд, Мокку, ти мене захистив на якийсь час, — Анвальдт підвівся з канапи й випив решту бульйону. — Але з’явиться наступний єзид... Дійде до Форстнера або Маасса...
— До Форстнера вже не дійде. Із нашим любим Максом у Бреслау сталося страшне нещастя — його розчавив ліфт... — Моккове обличчя раптом зробилося ще червоніше, а шрами побіліли. — Що ти собі гадаєш? Я захищаю тебе як тільки можу, а ти без кінця думаєш про це прокляття. Якщо не хочеш жити, то в тебе є пістолет, застрелься. Але не тут, бо розконспіруєш конспіративну квартиру Штазі... Як ти думаєш, навіщо я тебе оберігаю?
Анвальдт не знав відповіді на це запитання. А Моккові хотілося заглушити її криком.
— А що було з тобою? — Анвальдт ніколи не боявся крику. — Як ти потрапив до Штазі?
— До цієї установи охоче приймали вищих чинів Абверу, куди я перейшов під кінець тридцять четвертого. Зрештою, я розповідав тобі про це під час відвідин у Дрездені.
— До біса, довго ж я сидів у тому Дрездені, — Анвальдт гірко всміхнувся.
— Бо всі ці роки не було можливості вивезти тебе в безпечне місце... Від Беннерта я знав, що ти видужав...
Анвальдт рвучко підвівся, виливаючи на підлогу рештки бульйону.
— Я й не подумав про Беннерта... Він-бо про мене стільки знає...
— Візьми себе в руки, — пошрамоване Моккове обличчя випромінювало спокій. — Беннерт нікому й слова не писне. Він у мене в боргу. Я витяг його доньку 3-під руїн. А це залишилося мені на пам’ять, — він торкнувся обличчя. — Вибухнув снаряд і палаючий толь з даху трохи обсмалив мою довбешку.