Герберт потягнувся й визирнув у вікно: побачив міліціонерів, що тягли якогось п’яничку в штатському. Йому стало недобре.
— Мокку, адже тепер міліція розшукуватиме мене за вбивство цього турка, який лежить зараз мертвий у моїй палаті в Беннерта!
— Не зовсім так. Завтра будеш зі мною в Амстердамі, а за тиждень — у Штатах, — Мокк не втрачав самовладання. Він витяг з кишені аркушика, вкритого численними цифрами. — Це — зашифрована телеграма від генерала Джона Фіцпатріка, він обіймає високу посаду в ЦРУ. Абвер був перепусткою до Штазі, а Штазі — до ЦРУ. Знаєш, який зміст цієї телеграми? «Висловлюю згоду на приїзд до США пана Ебергарда Мокка разом із сином», — Мокк вибухнув сміхом. — А що за документами твоє прізвище Анвальдт і часу на виготовлення нових немає, домовимося, що ти мій позашлюбний син...
Але «нешлюбному синові— було не до сміху. Він, щоправда, відчував радість, але її затьмарювало похмуре, смутне задоволення, наче він щойно закатував ненависного ворога.
— Я вже знаю, чому ви все життя мене оберігали. Ви хотіли мати сина...
— Чорта лисого ти знаєш, — Мокк удав, що обурився. — Теж мені, психолог-любитель. Я й сам сидів у цій справі й боюся, передусім за себе. Занадто я ціную своє черево, щоб зробити з нього лігво для скорпіонів.
Та ніхто з них у ці слова не повірив.
XVIII
Готель «Челсі» на П’ятдесят п’ятій вулиці о цін ранній порі був тихим і сонним. Тут мешкали переважно сталі пожильці: комівояжери й страхові агенти, які щодня рано вкладалися спати, аби наступного ранку вирушити на роботу з ясним поглядом і без запаху алкогольного перегару.
Цих усталених звичаїв не дотримувався мешканець сімнадцятого поверху, який винаймав великий трикімнатний номер. Його вважали письменником. Він працював ночами за великими письмовим столом, спав до полудня, по обіді кудись виходив, а вечорами часто розважався в жіночому товаристві. Сьогоднішній вечір затягнувся в нього до третьої ночі. Саме о цій порі з номера «літератора» вийшла втомлена дівчина в синій сукенці з великим матроським коміром. Зачиняючи двері, вона послала повітряний поцілунок углиб квартири й підійшла до ліфта. Краєм ока помітила двох чоловіків, що прямували до неї довгим готельним коридором. Коли ці двоє мішали її, дівчина здригнулася. В одного з них було жахливо обличчя Франкенштейна, в іншого — палаючі очі фанатика. Вона полегшено зітхнула, опинившись у товаристві сонного ліфтера.
Чоловіки увійшли до номера 16 F. Мокк тихенько постукав. Двері ледь відчинилися. У щілині з’явилося старече обличчя. Анвальдт схопив клямку й з усієї сили шарпнув її до себе. Голова старого опинилася між дверима й одвірком, який розчавлював йому вухо. Він хотів було закричати, але до рота миттєво запхали носовика. Анвальдт відпустив двері. Старий стояв у передпокої й витягав з рота імпровізований кляп. Вушна раковина спухала. Анвальдт завдав швидкого удару. П’ястук поцілив у палаюче вухо. Старий упав. Мокк зачинив двері й потяг його до кімнати, посадивши там у фотелі. На «літератора» дивилися два дула пістолетів.
— Ворухнешся чи скажеш хоч слово голосніше, і тобі кінець, — Анвальдт намагався зберегти спокій. Мокк тим часом переглядав книжки на письмовому столі. Раптом він обернувся й глянув знущальним поглядом на беззахисну людину.
— І що, Maacce, у тебе ще стоїть? Бачу, ти й далі полюбляєш гімназисток...
— Я не знаю, про що це ви, — Маасс розтирав вухо, яке немилосердно пекло. — Ви мене з кимось сплутали. Мене звуть Джордж Мейсон, я професор семітських мов з Колумбійського університету.
— А ми змінилися, еге ж, Maacce. З мене, Мокка, зняв скальп палаючий толь з даху, а Герберт Анвальдт погладшав від галушок, найпопулярнішої страви у божевільні, — він повільно перекладав аркуші на столі. — А в тебе обрезкли щоки й повипадали рештки чудових колись кучерів. Але темперамент залишився той самий, га, Maacce?
Той мовчав, але його очі ставали чимраз більшими. Він перелякано відкрив рота, та крикнути не встиг. Мокк міцно притиснув його руки до фотеля, а Анвальдт блискавичним рухом запхнув носовика майже в горлянку. За кілька хвилин перелякані Маассові очі згасли. Анвальдт витяг кляп і запитав:
— Навіщо ти виказав мене туркові, Maacce? Коли тебе підкупили? Чому ти не послухався барона фон дер Мальтена? Його вдячність і гроші на все життя звільнили б тебе від необхідності давати уроки. Але ти любив уроки... Особливо з розпусними ученицями...